Велять йому опришки, тому ґазді, принести харчів на дванадцять душ... «Але дивись, кажуть, не дуже хавки розтвирай,
бо може бути біда. Неси мовчучи — спокійніше на тебе буде».
Пішов той хлоп за харчами. Що було лиш у хаті, — все позабирав. Приніс, почали опришки пити-гуляти, баювати. І самі п’ють, і хлопові дають, але він все відмовляється, не хоче. Ну, не хоче, то й не хоче — як собі хоче. Будемо пити самі.
Та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та допилися до того, що де хто був, там упав, там і спав. Порозкидалися по толоці, гей колодє.
Бачить хлоп, що твердо вснули опришки, взяли його думки. Бо він видів, як леґіні пересипали золото в бордюгах, а потім, кладучися спати, положив кождий собі свій бордюг під голови.
Взяла заздрість хлопа на тоті гроші, і рішився він на велике діло: ухопив сокиру й повідрубував усім опришкам голови. Так-таки усім дванадцятьом. Потім забрав усі дванадцять бордюгів, поховав між каміння, а сам пішов до мандатора і замельдував, що от я, такий-то й такий-то, замордував на лворівських толоках дванадцять опришків — прошу мені за тото нагороду. Та ще й нагороду дістав, не гадайте собі — от який був митець.
От з того часу оминають нас опришки, бо тут, у Яворові, нещасливе місце для них. Всюда б’ють, всюда розбивають, а сюда бояться йти.
Але не встиг єгомость закінчити фрази, як сталося щось цілком несподіване. Надворі почувся шум, ґвалт, якісь крики, потім розітнувся вистріл. До покою влетіла якась дівка, кричачи: «Опришки!.. Опришки!.. Чорні хлопці!», а вслід за нею, нагинаючися в низеньких дверях, один за одним, один за одним почали входити високі, рослі молодці. Стали під стінами, мов дуби, і чекали.
В першу хвилю всі гості окам’яніли. Відтак женщини почали плакати, мужчини стовпилися, мов гуси, і зі страху не знали, що почати. В хаті, і без того не дуже просторій, стало зовсім тісно. Опришки стояли мовчки, очевидно, чогось чи на когось чекали.
Ждати довелося недовго. За якусь,хвильку до хати сміло, свобідно увійшов... той леґінь, о котрім дні і ночі марила Маруся...
Троха не крикнула!
Леґінь увійшов* зняв крисаню, поклонився.
— Єк днювали, їгомостику?
Але ніхто не обізвався й звуком. Ніхто не поворухнувся.
— Єк вам си храмує? — казав далі опришок. — А чо ж, їгомостику, нас, леґіників, не покликали-сте на храм? Виджу доста гостей наскликали-сте, — і опришок повів очима по хаті. Погляд його упав на Марусю... На хвильку щось блиснуло в очах, але опришок здержався.
Маруся помітила сей бистрольотниий погляд, і серце її забилося частіше.
ТШ часом першою прийшла до себе господиня дому. Низько кланяючися, підійшла вона до отамана.
— Пане юнацій!.. Хіба ми вам що злого зробили? Хіба ви вщ нас яку кривду виділи? Пощо ж ви нас так налякали, і гостей наших, і от дітей?
— А котру ж то я вам кривду роб’ю? Що сми на храм ід вам прийшов, так тото за кривду собі маєте?
— Борони боже! Се честь нам, велика честь. Ми б і самі вас просили, лиш не знали, де шукати вас, куда вість давати.
Опришок розреготався.
— Файно сте, їмостечку, сказали, таки нема шо. Але не бійте си, нічо вам си не стане. Єк сми прийшов, так піду, лиш окуп візьму, бо то не є честь — отаманові з порожніми руками відходити.
— Та якого би-сте окупу хотіли, пане ватажку? Люде ми небагаті, самі сте знаєте попівські гаразди.
— А я хочу окупу. Та ще й не простого — І як спочатку, бачачи, що опришок сміється, всі зітхнули вільніше, так тепер засумували: Марусяк звик брати добрі окупи.
А опришок стоїть, підпершися у боки, і згори поглядає на всіх. Дійсно був красень. Сила тремтючим потоком переливалася в жилах, била ключем. Весь у червонім, тримаючи в руках життя і смерть усіх присутніх, він стояв, мовби який бог-громовержець, що злетів з недоступних гір, — і чув це, чув свою міць, свою власть над душами цих людей.
— Ой, беру я окуп, беру не малічкий! — поволі цідив опришок, поблискуючи зубами. — Грошима не хочу, фантєм не хочу, лиш хочу...
Опришок зупинився. Приємно йому було тримати усіх в напруженні. Завмерли всі... Ану ж чийого життя захоче?
— Хочу, аби мене онна молодиця поцулувала.
Мов гора в усіх з плеч звалилася. Загальне зітхання полегкості пролинуло по хаті і — як уже воно так сталося, хто його знає, — лиш очі всіх присутніх чомусь звернулися на Марусю. Вона це почула й згоріла відразу. Опришок теж зупинив на ній свій погляд і усміхався.