Маруся зітхнула, відхилилася. Опришок пустив руки.
— Так ти орел? — сказала мов про себе з тихим зітханням.
— Ає! Орев. Лиш люцький. Єк сєду на ґрунику, єк заграю у флоєру, — видко мені всі плаї й доріжки, видко кожду хату і знаю, шо хто в єкі’ хаті йку гадку тримає. Та й не має мене ніхто зачіпати. Бо йк злечу з верха та йк дзьобну отсим дзьобиком чіченим, — і він блискав своєю важкою барткою, — так уже, ади, скємит си на тім свікі. Бо я не знаю, єк хто б’є, а я знаю, йк я б’ю. А я б’ю так, шо йк уліп’ю, то тра вже й свічку давати. Бо вже остатні того дороги.
Він говорив ці слова бутно, підкреслюючи. Вся гордість його була в тім, що от він уміє так добре бити. А Маруся й тепер не рисувала собі дійсних картин із тих слів, не бачила в тім биттю нічого, крім красної казки.
— І що ж то тобі радість дає, що ти тілько душ загубив?
— Та й чіму ні? Усєк си боїт. Ґазда — хуч йкий з тебе, ґазда, а все тобов хтось помітує. А наді мнов нема пана. Оден пан наді мнов — моя шибеничка, шо ї тешут ми у Надвірній ци у Кутах.
— Таже гріх то великий.
— А шо ж гріх? Я, видиш, так міркую, шо єк іде кінь уверх та й має терх на собі великий, теркілу, ади, тежину. То вже їк я до того до терха своїх пару постолів довергну, то видів коневі ви’ того не буде кєжше1. Та й тоті мої гріхи так само. Тіцько сми їх напрєтав, шо вже, ади, йк тот повідав, мокрий дощу си не боїт.
І він безклопітно реготав, показуючи рівні зуби. Дійсно, такі деталі його не клопотали. Брав життя за той кінець, яким воно до нього повернулося. Сам був життя. А що, може, кому не сподобалася його професія — ну, та то трудно. Кожна професія має свої неприємні сторони, опришківська також, але і тільки ж, не більше. І Марусяк, раз рішивши со
бі усю оту справу, більше не клопотав собі нею голови.
Тяжче.
Маруся забувала, що хотіла вже відходити, знов сідала на камінь, знов слухала свобідних, сміливих оповідань опришка. А він чув цю власть своїх слів, і вони лилися в нього складно, зв’язно, набиралися поетичних форм.
Сонечко тим часом наближалося вже до заходу, в поточ-чині ставало темно. Маруся згадувала, що таки вже направду треба йти додому.
— Ой леґінику, красно говориш,— казала, встаючи, і усміхалася. Ще почувала себе попадею перед цим опришком; могла ще так усміхатися.— Красно говориш, легінику, та й не одну, відай, заговорив.
— Та... було усєко... Я ше й грати вмію. Вийди завтра, я винесу флоєрочку свою. Маю таку флоєру, шо... єкби ми хто ісказав — маєш свою любаску в Черемошу втопити або флоєру об камінь розбити, то бих...
— Що? Топив би любку?
— Бігме топив бих.
— Ну-ну... Завзятий же ти, леґіню.
— Такий вже си вдав.
Прощалася. Не обіцяла Марусякові вийти завтра, але він уже знав, що вийде.
1 в дивний вінок сплелися дивні дні. Мов у чаді, в голубім тумані ходила Маруся, не здаючи собі справи, що з нею, що доокола. Вдома говорила, сміялася, відповідала на питання, а сама була не тут, блукала десь гадками, десь заблудилася у запашнім лісі чудових цвітів і не шукає дороги.
Стара їмость і чоловік клали все то на рахунок вагітності, і Маруся не розчаровувала їх, хоч сама давно вже помітила, що помилилася. Так їй було вигідніше. Не розпитували, не причіпалися. Могла лягти і мріяти, могла не приходити до обіду, до вечері, могла ухилятися від прісно-несміливих ласк о. Василя.
Не було гадок — були лиш мрії. Лиш колихалася в хвилях пахучих, ішла незримими хмарами білими. Думала тільки про нього, про того леґіня пишного, чекала лиш тої хвилини, коли можна буде вибігти до каменя, лягти на ласкавий мох і чекати, слухаючи. Нудилася, місця собі не знаходила, коли вдень був дощ, хляпало зрання і не було найменшої можливості вийти з хати; а коли потім зіходилися з леґінем на другий день, — була задумчива і мало говорила.
Марусяк приносив флоєру. Говорив, хвалився, бундючився, був і гордим, і смішним, але брав флоєру в руки — виростав недоступно. Мов підіймався високо понад цими смереками, понад вершинами гір і звідти, з тих висот, розсипав жемчуги, чарівні звуки.
Маруся завмирала тоді. Скулившися, вона лиш дивилася, мов зачарована лісовим богом наяда, дивилася безсилими, змученими наглою тоскою очима, мов говорячи поглядом: «Бери мене... бери... лиш не муч...»
А леґінь не бачить нічого. Сидить, такий прибраний, такий яскравий; сардак висить на однім плечі; лице якесь задумане, мов у падшого ангела в хвилину згадок о загубленім раю й тоски по нім.
І була в тій флоєрі душа. Билася в сумнівах, в печалі надземній, плакалася й скаржилася на недосяжність гармонії, недостижимість щастя. Горличкою сизою зраненою трепета-лася, сумувала шелестом трав сухих, нескошених трав, пів-зрубаного дерева. Сльози гір лилися, стогнала народна душа. Бо не Марусяк-опришок то і грав — то грали з ним усі, що творили пісню гуцульську, що ліпили хатки на стрімких убо-чах, тяжко працювали у бутанах, весілля співали, тужили по умерлім. Що від пня великого прастарого відірвалися і тос-кують до сьогоднішнього дня по своїм Дунаю, ясних королевичах, беззлобнім життю.