Нема що робити, іде старий Тихонюк до Кутів. Була бесіда в батька з сином.
— Дедику, — починав син просто згори. — Маєте довгів поверх голови, а платити не маєте й не будете мати чим.
Старий ображався.
— То вже моя річ. Відкив ти можеш знати?
— Я вже знаю. Знаю, шо єк схотє коршмарі притиснути, то лиш луснете, єк воша на гребінці. Ше вни май трошка чкають, але витак — короткий вам буде бай.
Старий Тихонюк засопів носом. Він і сам добре бачив, що йому не йдеться якось із тими інтересами: таки гуцул не до того. А синок дивиться, як завше, у землю та править своє:
— А я маю гроші запрацьовані та й ваших коршмарів знаю: мої пани з ними шош мають та й, ади, могли би... або туда, або сюда...
Шкребтав старий Михайло в потилиці. Виходило ніби так, що він у сина в руках.
— Ну, та й шо ж я маю робити?
— Допоможіт мені, а я вам допоможу. Єк ізробите ви на моє, то я вам гет усі довги плачу.
— Ой га?
— Геть цалком, кобих так здоров’є мав.
— Ну... добре... Що ж ти, варе, від мене хочеш?
Юра пройшовся хатою, заглянув у вікно. Помовчав.
— Зробіт так, аби Дмитро Марусєків до війська пішов.
Михайло лиш видивився.
— Ігі на тебе! А то шо тобі в тім?
— То вже моя в тім голова.
Старий не міг вийти з дива. І лиш згодом-згодом, важко перевертаючи гадками, мов колесами млиновими, почав догадуватися, що дівкою тут пахне. Катерина... Сватання... Ага! Зрозумів.
Хотів дещо випитати, але з сином то було трудніше.
— Ви, дєдю, маєте робити своє, а я своє. Хочіте — плачу ваші довги, не хочете — викручуйте си самі.
— Та де я сам годен? Я сам не годен. Не мав би від синів помочі шукати, — закидав гачок старий.
— Сини за себе мають дбати.
Морщив чоло Тихонюк, сопів.
— Та єк же я тото зроб’ю? Ци я до войська леґінів перебираю, ци я війтом?
— Ні ви до войська леґінів перебираєте, ні ви війтом, лиш маєте з війтом добру злагоду чинити. Війт лакомий дес шос троха випити — давайте му горівок моцних, містових, грошей не беріт, а все робіт так, аби на Дмитра говорити. А війт має пизьму на старого Марусяка, і вже запхне Митрика, не бійте си. А єк Дмитро до войська йде, — я гроші на стів.
Іще дужче зашкработів старий Тихонюк у потилиці. Присіли го довги, таки нема що казати: здовжив си так, що, ади, у рействах спати міг.
Розкидав тепер головою на всі боки. Правда, війт мав гнів на старого Марусяка; то був ґазда достатний, незалежний, любив і правду сказати в очі, любив і війта раком поставити перед громадою, і тому цілком зрозуміло, що війт ненавидів старого Марусяка, але що міг йому вдіяти?
Але некрутація — о, то вже зовсім що єнчого. Тут уже нема ні рахунку, ні рекурсу, — нічо. Налітають, беруть хлопця, беруть, кують у залізе, везуть до Станіслава ци біда го знає куда — та й авс. Шукай правди, коли маєш охоту. Доки ти ту правду знайдеш, то вже, варе, й свічки тра глєдати.
1 тому, коли за тиждень чи там за скільки, Тихонюк, підпоївши добре війта, нагадав — чи не можна би... йкос... — то у війта аж очі заблищали. Назвав себе дурнем, що не прийшла йому давніше тая гадка до голови.
— Чкай тепер, панку-баранку, — я те вірехтую! — і затирав собі руки.
Некрутація — це була найстрашніша пошесть Гуцульщи-ни. Іти «у воянцьку службу» — це був такий страх, що не один леґіник волів би смерті пожити. Взагалі відорвати гуцула від його гір, то все одно, що зв’язаного орла занурити в воду, а рибу пустити літати в повітря. І леґіні тікали. В гори, ліси, куда очі дивляться — аби не впасти в руки, аби не датися зловити. А коли не вдалося і ставав леґінь жовнєрочком, — тікав при першій же можливості і ставав дизентиром.
От із тих дезертирів і рекрутувалися опришки. Відірваному від усього рідного, загнаному, затравленому леґіникові була одна дорога — в опришки. До хати вернутися він не міг,
бо могла статися зрада — адже за ворога не тяжко. Ну й прощався леґіник з дєдем-ненев, брав кріс на плечі, бартку в руки і йшов зводити рахунки зі своїми й людськими кривдителями. Починав нараз відчувати всенародне гуцульське горе і ставав месником народних терпінь, а вже на сім ґрунті виростало все, чого хочеш.
І як уже наближалася бранка, кожний леґінь, котрий кємкував, що його мають на приміті, — уже був насторожі, чекав, надслухав. Мало спав у хаті, розпитувався.
Але от горами, відбиваючися гримливою луною від верхів, проноситься крик: «Берут!! Уже, ади, берут!!» Все молоде, сильне, почувши цей остерігаючий гомін, летіло стрімголов у ліси, у дебрі, залазило в печери, під каміння, лізло на високі смереки. А селами рискають посіпаки, б’ють стариню за втікача-сина, знущаються, рвуть. І вистріли селом чути, і брязкання кайданів, і крики — і ще глибше заривається в землю легіник, ще вище лізе на скелю, стискаючи в руках зброю — спробуй його хто звідти узяти.