А тим часом підсушував собі сухарів з комісника, уробив постоли, бо знав, що в чоботах далеко не зайде, а в постолах — хоч і дві доби буде йти не присідаючи,то нічо.
Знаходилися й товариші на втечу, і Марусяк на початках був зрадів, але потім почав роздумуватися — і взяли його сумніви. З одного боку, воно ніби було добре, бо-таки що два, то не один. І в пригоді якій, в випадку дорожнім — мало що може трафитися в дорозі — завше є йа що опертися. Але з другого боку один — сам собі голова^
— Йк я сам — і в мишєчу дєрку си сховаю, йк до чого. А йди з товаришем, так ше й його тра сокотити та за него свойов головов гриміти. Ей нє — йду ліпше сам.
І сказав товаришам, що тікати вже роздумав і що рішив терпіти до кінця. А сам тільки й жив, що надією на скору втечу.
1 той день прийшов нарешті. Радше сказати — тая ніч.
Тисячу перешкод переборов, перебув тисячу небезпек — але вибіг нарешті з касарні, виплутався з павутиння вулиць, лишив за собою місто і — зупинився на хвильку серед рівних, безграничних, тьмою окутаних піль...
Величні простори дихнули на нього і сказали: «Вільний!»
Ніч розкрила нешумні обійми і беззвучно кричала: «Вільний!»
Небо порожнє, заблукані хмари, місяць невидний — все, все кричало йому: «Вільний! Вільний! Вільний!» І мало сам не крикнув Марусяк: «Вільний!»
Але не крикнув, стримався. Лиш пігнав у шаленій радості! Пігнав, як олень, розбиваючи весінньою кригою затягнені калюжі, пересікаючи поля з озиминою наскіс, видира-ючися на пригорбки, скачучи через межі.
Багато перебув, багато переболів, багато перетривожився, нім дістався до своїх родимих, виплаканих гір. А як дістався — упав на землю, і цілував її, і мочив сльозами... А потім скочив і побіг вперед з подвоєною енергією. Біг плаями, скакав через ломи, гнав облазами і чув, чув, що кожний крок наближає його до хати, кожний зоставлений позаді кавалок землі відсікає його від проклятого минулого.
І якось зовсім не гадав, зовсім не приходило йому до голови, що не може ж він прийти до хати от так свобідно, як завше. Йому здавалося, ніби вертає він з далекої полонини. Вже чекає на нього привітно неня на порозі, голову змиє, дасть чисту сорочку, гарячу кулешу на стіл виверне, а то й бануш заколотить. І теплом дише від печі, теплом обгортають милі слова, рідна ласка... хочеться спати... голова хилиться. А неня вже постіль постелила, теплий ліжничок приготовила — і спиться так солодко-солодко.
І лиш от тепер, коли зосталося до хати, може, кілька годин дороги, — нараз шибнула Марусякові до голови думка, що він же, властиво, наближається до якоїсь прірви.
Та, може, ж його вже пушкарі чекають у селі! Облєгли плаї, рагаші, прикучнули за огорожами, набилися в обороги, наставили пушки набиті, фузійки — і поглядають лиш.
Хоч і міг сумніватися Марусяк у тім, що вість про його утечу випередила його самого, але — хто ж його знає! Може, гнали кіньми як день, так ніч направці, а йому ж доводилося кружляти. Може... та хто би збаг, що пани можуть?
І жаль стало Марусякові. Жаль самого себе, і свого ходу, і своєї радості, і своєї думи день-нічної.
— Пощо ж я болів тілько?.. Пощо ж я прийняв такі труди?
Але потім сказав сам собі, що нема чого печалуватися зарані: поживемо — побачимо. Та чим вихопився з Бутівця на їсенево, тим-таки борше передав си на тот бік, вломився у ліс, перебрів Красноїльський потік та лєльков, лєльков, лєль-ков такими лісами, що аж пуду давало. Але тут уже знав він кожне дерево — бо цес ліс межував зі Стебнями.
Якась надлюдська сила уступила в нього. Стомився так, що впав би та й лежав без руху — а він усе біг і біг лісом, д’горі, д’горі, ломлячи віти, як ведмідь, скачучи вовком через каміння, через гниле колідє, через трупи смерек і буків. Задихався, зірвався в шмате, проколов десь ногу в дірявім постолі, кров чуріла, набивалася фоя в ранку — а він усе гнав, гнав і гнав, як одержимий, наче хотів від смерті втечи.
— Вибіжу наверх — а витак ґрунем... ґрунем... ґрунем, — шепотів сам собі переривистим голосом і ще наддавав, ще ширше скакав, ще в більшу гущавину ліз.
А вже темінь почала залягати, вже десь зайшло сонце. Там, угорі, може, й золотяться ще останнім відблиском вершечки смерек, але тут уже зовсім потемніло. Тут червоне царство смерті.
Все сухе. І стовбури дерев, і віками сипана на землю фоя, і низенькі віти, що з надіями колись виростали, давно вже вмерли без сонця. Якась берізочка заблукана витягається до болю, хоче прорватися до світла. Все забула, всі радості по-нехаяла; сама, сама убивала молоденькі свої гілочки — і лиш витягалася, аж шкіра на ній лускала. І от потратила всю свою життєву енергію, знемоглася, а не добилася нічого: лопоче десь там угорі непомітною купкою блідого листячка і дрижить тонким стовбурчиком. Всім чужа, не потрібна нікому. А смереки і не помічають навіть її. Суворо-кам’яно стоять у великім мовчанню і царственно віють під хмарами сильною зеленню досягших вершин.