А внизу ні травиночки, ні грибка, ні стебельця — все покрите грубою передвічною верствою червоної фої, що в камінь зляглася там десь глибоко. За сто літ, може, не впала сюди ні одна крапля дощу, ніколи ні одна сніжиночка не торкнулася поверхні цеї червоної пустині, не цілував ні один промінь сонця. В півтемній прохолоді живе лише мох, м’яким килимом окутуючи кожний виступ.
Еге. Бережуть своє царство смереки! Стоять тисячолітнім муром і гадають витримати до кінця, до загальної погибелі. Коли й умре котра з них, переживши п’ять століть, — не дають їй упасти, не позволяють ослабити ряди. Підставляють плечі, обхоплюють руками і держать.
— Е, треба підтримати. Це з доброго заводу, небагато вже у нас таких лишилося. Треба підтримати.
І тримають. Звідти гілкою підопруть, звідти другою, там молоденька гаджучка прислужиться в надії. І стоїть мертвець, як на багнетах. Як милості просить позволення упасти, спочивку просить, бурі, щоб прийшла і, немилосердна, змилосердилася. Але моцно тримають хранителі престижу, не бояться й бурі, боротися будуть. Смертельно боротися! О-о-ой і шумить же, мабуть, цей ліс під час бурі!
А ним, унизу, непомітною комашкою гонить Марусяк. Добре тут бічи, свобідно. Б’ють лиш неудачники, сухі галузки, в лице, дряпають злобно — он як щоку покривавили. Але то байка. От іще, іще, іще трошки — і толічка на самім ґруні. «В якім місці вибіжу? Може, нашу хату буде видко? А вже що шинк Тихонюків, то певне».
«...Тихонюк... Юрко... сватання... Катерина...» — і мов поліном хто у груди двигонув.
Як то не дивно, але мало думалося Марусякові про Катерину в касарні. Думалося, правда, але лиш часами, і то якось неясно, туманово, наче з вічним прислів’ям: «Чекай, чекай — от відбудемо головне, а тоді вже...»
І от лиш тепер, на Стебнянських верхах, в першім шепоті наступаючої ночі заворушилися думи, як змії. Що ж то там робиться? Що з Катериною, де вона? Чи жиє, чи любить, чи чекає?.. Йому здавалося, що вічність уже ціла минула з того часу, як виволокли його з села. Чого-чого не могло статися за такий час.
Став серед лісу. Обдумати хотілося. Але нема часу, нема часу. Треба гнати, гнати, гнати.
— Потім, потім... От уже нехай дома... От уже скоро.
Вибіг на царинку. Мов посвітлішало.
Он як Стебни розгляглися по Волоськім боці. Ще трохи пробічи — і наш бік буде видко добре.
Ондечки шинк — його звідусюди видко добре. А он там... за гніздом верб... лиш побойку троха видко... наша хата... Наша хата!
Серце билося. Схопився рукою за груди.
Летів би!.. На крилах би летів, але — не вільно... Ще не ніч. Ще лиш вечір. Уночі смієш лиш підходити до рідної хати. Коли люди поснуть, коли загаснуть всі огні — тоді лиш будеш серед тьми підкрадатися, як злодій, до віконечка і, зашкработівши злегенька, чекати...
Чекати й слухати, як дєдя з ненев мут шепотітися за вікном... як дєдя ме шукати напотемки пістоля... загримить ненароком стручена з лави бартка... Бо хто би нічми си добував, єк не опришки?
Опришки...
Занило, застогнало серце Марусякові... Таже й він тепер опришок!.. «Чорний хлопець!..» І його ж доля віднині — все життя от так ґрунями бігати, від погоней вічних ховатися, нічки не переспати, днини не мати супокійної. І не бути йому вже ґаздою ніколи, не зариче маржинка д’нему, не поклоняться вівчєрі-наймити в полонинці.
Щемить, смокче в грудях. Вік вічний ганяти от так, як сьогодні, вовком висолопленим, не мати кутка, не знати щирої приязні і любові щирої, все купувати за страх та за гроші — ой, важко...
Марусяк сів на колоду і звісив свою буйну голівоньку...
Як жити, що то за життя його буде тепер — невідомо. Щось жорстоке впхало'ся, розбило, розтрощило, знівечило, розметало по морській хвилі, по вітру польовому — і стоїть тепер безоким стоголовим чудовищем, стежить костистими лаба-ми, оскалює зуби.
І куди не поткнешся — всюди гостро, немилосердно. І ло-. мить руки Марусяк.
— Кому ж?.. Кому завдєчити маю? Хто ж мій воріг кєжкий?..
Стогнав...
Здавалося йому, що якби знайшов ворога і відомстив, скупав руки у ворожій крові, — все минуло би ся, було би по-старому. Розлетяться, як дим, навіяні чари, пересниться страшний сон, життя потече тихим своїм руслом.
І шукав думкою своїх ворогів, перебирав у голові, рахував — і не міг знайти. Не було їх.
Ніч насувалася. Зарикали корови в селі, заблеяли вівці; то там, то там затеплювався ласкавий вогник у хаті, побої оповилися димочками. Мир і спокій стелилися селом, спускаю-чися з гір в невидимих колісницях. Волоські Стебни були троха ніби світліші — бо вони до сонця більше; на нашім боці то таки вже цілком темно.