І люди терпіли. Знайшовся буз один охітний, що пішов проти Юрішка, але закаявся.
— Я не злодій та й не розбійник. Та й ні в кого не вкрав нічо, нікого сми не вграбував та я й си не бою. Най той си боїт, хто сумлінє має нечисте.
Але одного гарного дня у двір до сього ґазди ввалилися всі дванадцять пушкарів, почали чогось шукати і знайшли чужу корову, на городі прив’язану. Забрали ґазду, дали «ка-туш» під руки, сам Юріштан і крутив, аж поки кров не бризнула, — та й пігнали бідного чоловіка до Устєрік, до пана мандатора.
А пан мандатор і не розпитував довго — вірив Юрішта-нові, як самому собі. Та заховали ґазду до катуша здоровим, а випустили хорого навіки, та ще й мовчати веліли.
По такім випадку — все впало ниць перед могутністю Юріш-тана. Міг прийти до якої хоче хати, міг узяти, що му ся вподобало, і бути певним, що ніхто нічого не скаже, а ще будуть кланятися та дякувати.
Ішов до церкви — крисанями дорогу устилали, забігали наперед воринє розікласти. В церкві розступалися до самого вівтаря, першому Юрішкові піп кадив, проскуру чи там ар-тос першому йому давав. З церкви виходив — не відіб’єшся: той просить ласки зайти до хати, той кличе на обід, той до корчми. Та все не хто-будь, все багачі, перші ґазди.
А приходив додому — і кудись дівалася вся його власть, щезала міць, чув себе безсильним перед сею блідою хоровитою женщиною. І не міг крикнути на неї, не міг ударити.
Коли виринув з невідомості Марусяк і щось дуже борзо загриміло його ім’я в горах — допитливим, проїдаючим зором дивився Юріштан на жінку. Як приходив хтось із людей і оповідав про нові виступи молодого отамана, умисне кликав Юріштан жінку до хати, аби й вона чула. А сам дивився спідлоба, стежив за найменшим рухом, за виразом обличчя, за очима.
Але помітити нічого не міг. Завше рівна, завше однаково журлива, з однаковим, здавалося, почуттям жалю вислухувала вона оповідання про всіх опришків.
— Бідні люде, — говорила, зітхнувши, і йшла по господарству.
І повну безсилість чув Юрішко перед сею тихою скорботою. Здоровенний, дикий, коли ввалювався в село, то мов ведмідь у загороду вліз межи вівці, — а в своїй власній хаті сам ставав вівцею. Опускалися руки зі знаменитою Юрішко-вою бартков-сталєнков, не потрібен був і не менше знаменитий гарапник.
Ся бартка і сей гарапник — то були атрибути власті Юріштана. Важка, на топорищу з якогось моцного кореня, бартка була страшилищем для всіх: злегка ударити нею обушком межи плечі — одразу валить чоловіка з ніг. А гарапник теж: в ремінь був уплетений тонкий дріт; удар сього інструмента пробивав сардак, кожух і сорочку, а як попадав по голому тілу — робив рвану рану.
А так, так... Виходив Юрішко з хати надвір — і на його посвист півсела збігалося, товплячися, в очі заглядаючи, просячи приказань. А входив з двора в хату — покірно вішав гарапник на стіну, ставив бартку в куток, здіймав усю свою зброю і говорив тихим голосом. Не міг перенести ніколи своєї власті через поріг, десь вона там, у сінях, лишалася.
Іноді хотілося йому пишно, красно убратися, заблискати золотом, засяти дорогоцінними камінцями і царем увійти до хати. Царем увійти, царем глянути і, як цар, покорити. Але уявляв собі погляд Катерини в сю хвилю... Як вона скине зди-вовано-іронічними очима і кутиком уст посміхнеться...
Пропадала вся охота Юрішкова при сій гадці. З якоюсь упертістю говорив собі: «Буду, коли так, жебраком ходити. Буду, буду. Коли так, то нічого мені не треба. Му ходити, єк старчук», — і ходив.
Аж дивувалися люди, дивлячися. Ідуть пушкарі, мов військо — по два... Зібрані — як павичі: в крисанях із високими наголовниками, у блєхах, у гачах-крешєниках; на грудях ремені порошниць, тобівок, густо вибивані. Та все то блищить, очей си ловить.
А впереді сього війська сяйливого — обідраний жебрак. Шєпка на нім — страшилище якесь без форми й без кольору, замащена, що аж лубом стала; сардак був, здається, колись крашений, але тепер трудно було би те сказати; гачі з дірками, а постоли й онучі як взує нові, то так і носить, не здіймаючи, докив не потліє то на ногах.
А Юріштанові то любо; якесь щемливе задоволене в тім знаходив. Знають, мовляв, попа і в рогожі. Не дивися, як я вбраний, а дивися, хто я такий є. І радувався внутрішньо, коли віддавали шану його лахманам, але горе було, як попадався чужосторонній чоловік і не пізнавав в старчукові пушкарського отамана. Гірко карав тоді таких Юрішко.
Але що був Юріштан, темний гуцул, одурений своєю вла-стю, нещасливий в родиннім життю і вибитий тим з нормальних відносин, — що був він у порівнянню зі безпосереднім начальником і повелителем цілої Гуцульщини — паном ман-датором Гердлічков із Устєрік! Дитина невинна.