Се вже було щось страшне. Се вже були наслідки якихось важких ненормальностей і дефектів організму в цілім ряді попередніх поколінь. Фантазія сього чоловіка щодо вигадування всяких мук була невичерпальною. Він перший вигадав і навчив Юрішка карати людей «остатнім огнивом», мукою, котрої гуцули не можуть забути й по сей день, говорячи як страшне закляття: «Побило би тє востатнє вогниво Юрішкове!»
На «востатнє огниво» кував Юріштан так.
Брав чоловіка і кріпко зв’язував йому руки сперереду, а ззаду, в лікті, просував линву, вставляв патик і починав крутити. Крутив доти, доки лікті не зіходилися докупи ззаду. Тоді брав обі ноги, закладав їх за кінці того патика і там їх сковував. Чоловік ставав єк яблучко. Мало того! Юріштан брав сардак і натягав рукав із нього на всю голову чоловікові до шиї — і тоді вже приковував до стіни.
Пекельна фантазія! Сам Юрішко спочатку соромився при-мінювати це средство з власної ініціативи, куючи гуцулів на «остатнє огниво» лиш зі спеціального поручення. А Гердліч-ка.й овшім! Не треба було навіть надзвичайної провини.
Любив теж пан мандатор баб різками бити. Захльобувався від радості, коли баба попадалася вересклива і, в’ючися вужем, вискотіла на ціле село, як льоха. Часто бувало, що треба випарити бабу, а вона — «не сама собов»1. Аби не тратити нагоди, мандатор винайшов і прилад осібний: корито з великою ямою посередині. Бабу клали черевом у ту яму й били.
Якось раз донесли йому, що один ґазда з Ферескулі уміє читати і прочитав навіть своєму сусідові контракт. Гердлічка велів пригнати того ґазду до себе до Устєрік і, ні слова не сказавши, навіть не допустивши його до себе, велів тої ж хвилі засадити до катуша.
І сидів у тюрмі Танасійчук півтора року. Добивався все — за віщо? Бога ради — за віщо?.. Але пушкарі сміялися йому в очі. Хотів руки на себе накласти — згадав діточок дрібненьких, жінку.
Потім нараз випускають. Так само несподівано.
Іде Танасійчук до Гердлічки.
— За що ви мене так тяжко покарали, пане мандаторе?..
А Гердлічка сміється.
— Бачиш, голубчику. Було мені донесено, що ти бунтуєш нарід, говориш непоцтиві речі про цісарську фамілію і таке інше. Ну, як же ж ти думаєш — хіба не мусив я тебе узяти? Хіба ти сам, мандатором бувши, не зробив би так само? Ну, а тепер я довідався, що те донесення було неправдиве, що то на тебе наговорили твої вороги... І от бачиш — в ту ж хвилю я тебе випускаю.
Заплакав Танасійчук, пішов. А Гердлічка регочеться та кричить йому вслід:
— То вже пропало, як дим із комина! А ти більше нікому аби не читав записи. Зрозумів-єс?
І все, що було коло мандатора, все помішалося на власті. Його жінка, глупе, заплиле товщем сотворіння, півдня сиділа на ґанку спеціально для того, аби відбирати шану, бачити поклони і принижене згинання. А коли хто, йдучи або їдучи дорогою, не поклонився Гердлічисі або взагалі не зняв крисані перед будинком пана мандатора, — Гердлічиха пищала, бризкала слиною, бігли двоє-троє пушкарів, валили сторопілого чоловіка на землю і всипали двадцять п’ять на-гаїв. Се була норма, компенсації за непошановання.
Мимо катуша теж не можна було пройти, аби чого не сталося. Коли йшов чоловік і дивився на катуш, вартові пушкарі гукали:
— Ей!.. Що поглядаєш? Ци не співника маєш ту йкого?
Коли хто попадався такий, що огризнувся, — хапають,
б’ють. А ідеш мимо і дивишся в землю — знов ричать:
— Ей!.. Що борзо так біжиш? Що очима землю риєш? Мабуть, сумлінє нечисте носиш? Ану-ко, дайте му, браччики.
І далеко верхом обходили люди Гердліччину хату або понад самим Черемошем: тулилися стежечкою, в воду лізли, аби не попастися на очі.
Але зате вже як хто догодив Гердлічці — мав право його наслідувати. І багато підлоти, багато огидливості привив людям на Гуцульщині пан мандатор Гердлічка.
Велику мав силу. А надто видко було її в найболючішім місці Гуцулії — в некрутації. Мандатор одним своїм словом міг кого хотів увільнити від військової служби. От бере впрост за руку, веде пріч. «Іди — додому».
А коли йому хто з комісії скаже що впоперек, у нього одна лиш відповідь: «А з ким же я буду гори боронив?»
І ради того, ради вибавлення синів із пазурів того смока, служби воянцької — повзали люди перед Гердлічкою, по-собачому заглядали в очі.
Такі-то були владики Гуцульщини. І от коли загриміло ім’я Марусяка і то так, що аж «вища власть» о тім дещо почула, прийшов до пана мандатора якийсь папір, мабуть, не солодкий, бо зараз же післав Гердлічка по Юріштана і кричав на нього: