— Хто се, бабцю?
— Він, мій унук. Отже, бігай, ходи, щебечи, набирайся сил та здоровля, щоб легко, господь дав, пішло, щоб було покорму багато, щоб свобідно перетерпіла.
— «Аби-с легко зносила та й мирно злегала...»
— Дивись! А ти звідки знаєш гуцульські приговірки?
— Таже я завше між гуцулками, бабцю!
Справді, Маруся одразу стала загальною улюбленицею. Гуцулки її пестили, як малу дитину, і, здавалося, не мали жадної пошани для такої високої гідності, як їмость. Навіть називали просто «Муха», бо чули, що іноді ксьондз так її називав.
— Ей ти, Мухо! А йди суда! — кликали, мовби яку сусідку, але по суті речі любили свою їмостечку, як лялечку, і зробили би для неї все.
Марусі, наприклад, дуже подобалася «уберя» гуцульська, і якось в неділю вона, для жарту, перебралася по-гуцульськи: від одної баби взяла запаску, від другої постоли, від третьої фустку, сорочку свою побігла принесла. Молодиці убирали свою їмостечку, як вильце, зі сміхом та жартами.
— На всі гори молодичка!
— Ає! Нема ноші понад гуцульську! Красит, панит, кольору додає.
А третя вже підспівує:
Ци то, люде, чучурина,
Ци то горошина?
А ци то ми, добрі ґазди,
Файна йка дівчина?
— Та ци ти, Мухо, дівка, ци таки молодица? Бо шош не виглєдаш ми на молодицу.
— Ає! То би ті в уплітках було файно та в згарді.
— Ей де! — сміялася Маруся. — У вас молодиці краще ходять, як дівчата.
— Бо то так і треба. Дівка шо? В дівці смаку нема, — і баби реготали.
Тим часом скінчилася служба в церкві. О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, ішов до хати, наскоро полагоджу-ючи всі справи і щохвилини повторяючи:
— Люди добрі! На бога, дайте мені чистий спокій. Бо ви сте харчували, як зіходили до церкви, а у мене ще й горобець у роті не наслідив.
Але гуцули не звертали уваги на ці моління. Раз на тиждень, а то й на два доводилося зіходити з верхів, і неділя була єдиним днем, коли можна було полагодити всі справи: і що дотикалися душі, і що зв’язані були з потребами тіла. Купувалася сіль, олій, усєчина; упорядковувалися відносини з властями — словом, очищався й запоряжався гуцул на багато будучих днів наперед.
Найбільше допікали о. Василеві баби. З ними він ніколи не міг дійти ладу, а надто на перших початках, коли майже нічогісінько не розумів, що вони говорять. Гуцули-мужчини, як-не-як, а сходили з верхів частіше, бували й на долах, ходили різними царами, а баба що? Сидить собі на своїй «тє-чірі» і говорить так, як на цій «тєчірі» говорили дід її, й прадід, і всі попередні покоління на тисячу літ назад. А що на другій «тєчірі» говорили «май інакше», то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.
— Він корнєє, корнєє, а ми не гонні. От ік би змора посіла. Та витак1 си провергли-а ту ті мрєч в очєх, а дух єк не зіпре у хавках.
11
І півгодини часом б’ється о. Василь, поки зрозуміє, що «загоріло дівчинишє, бо каглу завчєсу заткали».
— Коли ж то було?
— А сночі, їгомостику, сночі.
— Що це значить «сночі»?
— Та... ніби сночі, сночі, ади... Саме у завлєги...
І тому тепер, забачивши, що молодиці купою стали йому на дорозі й чекають, о. Василь хитрим способом хотів обминути ґаздинь, але вони посунули за ним. Тоді він узявся їх переконувати, що для цілого всесвіту буде ліпше, коли вони цю справу відложать на слідуючу неділю.
— Та ми нічо не маємо до рахунку, прошу їгомостя. Лиш тут онна молодичка... аби-сте були ласкаві приймити та й зговорити шос.
— Я не маю часу, я не маю часу. Бійтеся бога, люди добрі! Ви вже харчували, а у мене ще й дрібки у роті не було.
— Та вже, їгомостику любенький та годний, вислухайте цесу молодицу. З далеких верхів тіцький світ ішла.
— Що ж там у неї пильне таке?
— Нехай сама вповіст, — і випихали Марусю наперед.
Зашарена, усміхнена, стояла вона напереді, перебираючи
запаску пальцями, і дійсно, було на що залюбуватися.
О. Василь протирав очі зі здивовання.
— Ти?.. Що?.. Що то має значити? Що то за маскарада така? Звідки? Хто тебе вбрав? Геть мені скидай! Цю ж хвилю!
Але тут уже всі гуцулки зачинали говорити разом, вступалися навіть ґазди.
— А не майте серця на тото, їгомостику.
— Таку жінку бог вам дав, шо маєте дєкувати опередь престолу.
Але о. Василь удавав дуже розсердженого. Пощо — і сам не знав. І потім, за обідом уже, їсть-їсть та й згадає.
— Я що? Я лиш о тім, що ти, певно, вже білих звірів маєш повно. Бо то ж треба знати — з кого брати, а з кого й ні.
А на другу неділю гуцулки, змовившися, принесли своїй їмості в дарунок геть цілий убір гуцульський. Одна дала уну-чі, друга постоли, файно поморщені та пофарбовані, треті зложилися на киптарик із сернини: давно вже киптарик цей лежить готовий у кушніра, та все не було покупця. Бо одно, що дорогий, а друге — що таки ні до чого: ніжне таке, дощу си боїт. А от їмості — саме таке.