Маруся сіла на камінь. Хотіла було піти додому, поки ще світло, поки ще нема ночі, але сіла...
І слухала тремтючу гаму схвильованих звуків, чула його голову коло своєї, не виривала більше руки... не виривала більше руки...
А ніч прийшла. Відьма. Непомітно прийшла на крадіж, одвічну крадіж дівочих вінків. Обманами окутала м’якими, вартових поставила і зашепотіла ядовитим шепотом відьма: «Ніхто не побачить... ніхто не дізнається... ніхто, ніхто...»
...І затих потік... віддалився далеко-далеко... Теплі хмари спустилися на землю... непрозорими стінами стали доокола... затрубили в незвучний ріг хранителі тайн...
Уже не видко лиця, лиш чути його жар... і град поцілуїв, і міцні руки обвилися... уже навік... навік... не розімкнутися більше їм ніколи...
...Шепотіли в тінях листів, а не знали — ніч ще довжить-ся а чи наближається день. Потік знова прийшов і говорив, але не о тім. Маруся лежала на дні темної безодні в божественній утомі, і не хотілося рухнутись ні одним членом. А опришок — і клякав, і обіймав, придавляюючи усім тілом, а відтак сідав близько-близько, брав Марусину голову в руки і цілував, цілував тисячу разів, у трепоті, в безумстві, спішачи, мовби планета мусила тікати вже пріч і ніколи вже більше не вернутися на це місце. І нараз він крикнув:
— Шо се?! Кров?
А відтак... без віддиху...
— Так ти була дівков до сегонне? Ой га, небого...
А Маруся... Маруся теж чула, що вона була «дівков до сегонне», але тепер перестала. Щось шепочучи, підгорталася ближче до опришка, а він хихотів.
Смішно було йому з єгомостя, що наставляє сотні пар до таїнства шлюбу, а сам того таїнства не розуміє.
XVIII
Відтепер все стало ясно. Не треба!
Не треба ні тої плебанії, ні тих слуг не треба, ні оповідань баби Гафійки, ні прісних пестощів'старої їмості. Є цар, є владика, є його царства, а решта — лиш декорації та нудні аксесуари.
І нічого не розуміла, і нічого не хотіла розуміти. Вдень ходила, мов уночі, вся отуманена, вся в радощах бурних. Нараз ні з того ні з сього кидалася на Оришку і душила її в обіймах, цілувала, а потім відводила у куток і шепотом питалася:
— А чи давно ти бачилася зі своїм Васильком? Дівча ша-рілося, закривалося рукавом, гадаючи, що їмость підсміхуються або хотять сварити, але їмость хотіла лиш слухати, слухати повість трепоту першої любові, чути, як переживали то інші, — чи так, як і вона, чи, може, інакше. Раз хотіла було навіть стару їмость запитати о тих перших, років тридцять тому назад минулих моментах, але, на щастя, повстримала-ся. А стара їмость дивилася на всі оті вибрики й тішилася, що буде мати скоро онука.
— Лиш дивно, що на фігурі не помітно нічого. Впрочім, трафляєся й так, трафляєся...
Для Марусі все стало іншим доокола. І гори, і небо, і люди. Свято було. Синь глибоких проваль на далекім верху радісно сміялася до Марусі, лист тріпотів у захваті, і потоки, і Черемош — все святкувало, все стало прекраснішим в тисячу разів. А сонце, сонце!.. Моря багатств розливало, теплом і щастям наповняло кожну билину!
Вже не знала, що він говорить, опришок, не чула окремих слів, не розуміла гадки — лиш упивалася музикою голосу, лежачи з півзакритими очима, з застиглою млосною усмішкою на устах. Чула силу побіч себе, тверде залізне тіло, чула незнану розкіш і пила, пила її жадібно, безумно, як земля, як природа. Стратила волю, стратила свідомість часу, розуміння добра і зла, дала себе на розбурх інстинктів: най і ведуть, най і бережуть, несвідомі приятелі, най криють її прихід уночі, замітають стежку до потоку.
І вони оберігали. Ніхто нічого не знав, ніхто ні о чім не догадувався, нікому і в голову не приходило.
Раз опришок прийшов не такий, як завше. Задумчиво сів, в очах було видко якусь непевність.
Чув свою власть над Марусею, але не знав границь сеї власті. Не міг привикнути, не міг освоїтися. Всі жінки, яких він мав досі, були гуцулки, от прості собі гуцулки, але се, рахуйте лиш собі, — пані! Таки що не. кажи — лиш пані, та й вже. «Там кіло таке біле, йк будз, а пишне, браччику, — міри нема».
Але от тепер мусила наступити якась зміна. Товариші дали знати, що вже годі, доста безділля, пора відробляти згаяний час.
Значить, треба йти звідси. Ще пара день — і треба йти, треба кидати цей розкритий пуп’янок рожевий.
І опришок задумав щось. Хотів було розпочати здалека, хотів підготовлювати, утворювати відповідні настрої, але то була занадто забавна робота, і замість того — бухнув відразу:
— Зоставай си здорова, Міцько солодка! Дєкуват ті за цу-луванєчко, за мовочку-розмовочку, за нічки твої.