Маруся видивилася на нього, нічого не розуміючи.
— Що ти говориш?
— Ає, шо говорю. Я говорю, шо:
Вже ми коник вороненький Копитками йграє,
А срімними підківками Мураву вриває,
А фостиком золотеньким Сліди замітає.
Пишуть д’мені побратими дрімненькії листи: «Ой га, — кажуть, — пане вотамане! Не на те ми на вотаманцтво тебе клали, аби ти з файнов любков цулував си, а на то ми тебе на вотаманцтво клали, аби ти нами провадив та й порєдок нам давав».
Маруся все ж не могла зрозуміти відразу.
— Та що таке? В чім річ? Що ти говориш?
— Те, шо чуєш. Маю йти відцив. Вже сми си забарив по-рєнно отут із тобов через тоті смуччі очі. Вже пішли-поли-нули поголосочки про мене, а моє таке — сама знаєш іке. Йк імут — присилє добре. Ой, добре присилє! Вже не меш тогди цулувати.
Все те робило на Марусю вражіння грому з ясного неба. Як, що, звідки?.. Хто це хоче відобрати у неї оці хвилини забуття, безпам’ятного щастя? Хто вирвати хоче з вирів кохання?..
Старалася осмислити. Серце затихло в грудях. А опришок сидить, близько нахиляється, півговорить, півспіває, заглядає в очі. І пісня його про розлуку, про віковічну тоску, змію люту...
Маруся заплакала. Стооким потвором глянула на неї нуда плебанська і перекривила. Знов!.. Знов те саме, порожнеча безмірна! Але тепер вже не буде сил все те знести, не буде сил витримати.
І плакала рясно, дощисто, дрібонькими словами говорила, жаліючися комусь на кривду, на образу незаслужену.
Опришок обіймав, голубив, щось приговорював і пестив. І сими словами, і обривками пісень то заспокоював, то знов доводив до рясних теплих сліз, а потім, коли Маруся вже виплакалася і сиділа зламана, тяжко задумана, — сказав два слова: «їдь зі мнов...»
— їдь зі мнов, — говорив хвилюючися, — ачей же ше й нам із тобов місяченько засвітит. Ачей таки ше й нам із тобов сонічко загрієт. Шо тепер на полонинках — рай. Ци хті-ла би-с із’їсти шо — я ті всего нанесу аж із самого Косова, що лиш твоя душа забажит. Хтіла би-с файно си носити — такого ті лудіня мудрого вистараю, шо най цісарова сі сховає. Коні меш мати такі, єк у пана мандатора, а на слуги всі мої леґіні ті стануть і я сам напередовец.
Півсвідомо слухала тих шепотів Маруся. Обняла однією рукою опришка за шию.
— Не треба мені ні лудіня твого, ні коней. Треба мені лиш твоєї любові...
— А ци я ті не люб’ю?
— Так, так, але... видиш... Паде чоловік у пропасть. Глибоку, бездонну. А летячи, ухопиться одною рукою за корінчик. І повисне на нім, на тім корінчику. І висить, і господа бога молить: «Умоцни, боже, корінчик сей, бо зависло на нім житє людське...»
Опришок не розумів.
— Ну?
— Ну, от і я... Лечу в пропасть. На твоїй любові завісила і долю свою, і життя, і все... Поможи ж мені утриматися.
І сумна щирість сих слів, і глибина, що почулася в інтонаціях голосу, то злякало опришка.
«Ой га! — пролинуло у нього в голові. — Ци не колесо млинське я си на шию вкладаю?»
А потім трухнув головою, повторяючи свою любиму при-говірку:
— Все байка — коби лиш ми здорові! Вже... йкос...
І не образив ні одним необережним словом, не злякав ні одним рухом. Як голуб воркував цілий вечір, приспівував якісь колисанки, грав на флоєрі і говорив, говорив, говорив, мов певно знаючи, що його бесіда має щось із чарів у собі.
А коли прийшов час розставатися, піднявся, випростався в увесь свій могутній зріст.
— Ну? То йкий же в нас буде рахунок із тобов, молодичко?
Ой упали кєжкі зимки Понад полонини —
Заплати ми, файна любко,
Шо ми си любили.
Не грошима, лиш самов собов. Даю ті добу на роздуму. Єк любиш, — кидай свого попа, йди вночі суда — я вже му тримати коня недалічко, подамо си на Чорногору! На простори полонинські!.. А йк-єс усмакувала в книшах та в са-ландарах попівських — дєкую ті за свою пайку, решту най піп доїдат. Не згадуй лиш нашої розмови, до цего каменя не ходи, бо мут тє згадки їсти гірш чірвака неситого. Спи ніч-ми кріпко, сни від себе гони, аби не замучили. А попа свого вбіймай дуже-дуже — най ті си здає, шо то Дмитро Ма-русєк, шо вмів тебе так цулувати, вбіймати. А тепер — гости здорова!
І не встигла отямитися Маруся, як опришок у два скоки був уже у неї над головою. Ухопився за гілку смереки, випнувся — опинився ще вище. Махнув крисанею:
— Я чкаю! З конем! Вийдеш — добре, не вийдеш — друге добре. Тогди хіба бери на памнєтку цесе пюрце — най хуч дурничков мене згадаєш.
Вирвав павине перо з крисані і кинув. Воно летіло капризним зигзагом і впало коло самої води. Маруся борзо схилилася, аби підхопити його, а коли підняла голову, — опришка вже не було.