А ватаг був з нього перший на всі гори, і коли він показував бажання перелітувати чиюсь маржину, вигідним пред-ложенням не було кінця. Але він мав свій густ і приймав на увагу не людей, з котрими буде мати діло, а полонину: нараз починав почувати симпатію до тої чи іншої полонини і тогди брався ватажити на ній.
А вже коли брався, — мішєнники могли бути щасливими: верне худобу, єк пасочку, гладоньков, бриндзі приспорить поверс міри. Вже слово він таке знав на худобу, й на трави, і на звірину.
А скінчилося літо, віддав маржину, розлякувався з людьми — нараз ні з того ні з сього підіймається з місця, іде.
— Юрчику! Та ци тобі у мене недогода, ци харч не йдет, ци робота велика, а плата мала?
— А чіму? Мені у вас добре було, лиш уже си навкємило, та й я собі йду. Колись іще прийду, йк не задеру ноги.
І відходив. І більше ніколи вже на одно й те саме місце не вертався.
То наймався на найтяжчу роботу, гори перевертав, то пів-зими лежав у якій-небудь гаврі, у ведмежім барлозі, смокчучи свою нерозлучну віковічну люльку.
А смоктав немилосердно. Одну викурював, другу набивав, безперестанно спльовуючи набік. Де він посидів півгодини, а ще до того як се було на підлозі, лишав по собі ціле озеро.
Появлявся там, де його цілком не сподівалися, от як, наприклад, сьогодні, і не приходив туди, де його чекали нетерпеливо. Ні власті над собою, ні власті взагалі не признавав, не розумів і тих, хто її признає; кожний, хто посідав хоч дрібочку власті в руках, уже був його особистим ворогом.
— Гех, йк бих ізнайшов таку смерічку, аби на ні усіх війтів вивішєти! — часто скорбував він голосно.
Але всюди, де лиш не приходив, був бажаним гостем, всюди йому були раді.
Зраділи й опришки. Совали в бік кулаки, тріскали по спині і говорили ласкаві слова:
— Сідай, Юрчику. Меш їсти що?
— А шо мете давати?
А ввечері, коли, навечерявшися до виригу, розіклали опришки величезну ватру, кидаючи туди мало не по цілій смереці, посідали доокола вогню і жадали від Юрчика оповідань.
Умів Юрчик оповідати як ніхто! Славився тим. А спеціальністю його були оповідання про Довбуша.
Довбуш! Слава опришківства і всеї Гуцульщини! Довбуш — ідеал леґінський, безсмертний герой, котрого старався наслідувати кожний з чорних хлопців, як умів, — сей Довбуш, мов живий, вставав в оповіданнях Юрчика в усій своїй могутній красі, чарівній лицарській вдачі, із тисячею найрозмаїтших отих своїх витівок. 1 кожний з гуцулів знає життя Довбуша, як своє власне, і кожний з них міг би його оповісти, але поми-мо того — буде слухати оповідань за Довбуша тисячу разів, і не вкучиться йому. Бо Довбуш не лице, Довбуш — нарід.
Згрудилися всі коло Юрчика. Для Марусі накидали купу шкір, бесагів, киптарів — мов трон злагодили для цариці. І вона дійсно чула себе царицею сеї вихрової свавільної череди; часами їй здавалося, що крикни вона тлосно: «Гей! Бийте си оден з другим на пістолях!» — і кинеться побратим на побратима, поллється кров.
Величезний оберемок галуззя кинув черговий опришок до ватри. На секунду притьмився вогонь, а потім спалахнув, мов триста дзвонів одразу загуло, і далеко-далеко освітив пустиню, встромляючи мечі в темну діброву, лякаючи настороженого звіра.
Юрчик почав...
І говорив він о різних знаках небесних перед уродженням Довбуша і о тривозі всіх злих царів і злих духів та о радості людей, що от — став-народився славний-преславний цар леґінський, вітер полонинський Олекса Довбуш. І о славнім його зачинанню, о добрі для людей і карі для вічних гнобителів — панів, і о тузі великій Довбушевій, і о смерті його дивній від одвічного ворога мужчини — женщини. І дро незлічимі скарби довбушівські, комори, котрими засіяні всі верхи Гуцульщини і котрі, єкби си втворили, то би світ весь закупили.
...Давно вже загас костер... зорі побіліли, заголубіло небо — а все ще, утопивши очі в одну точку, в півзабуттю слухали леґіні, і різно билося кожне серце у відповідь.
От пройшла барвистим ланцюгом перед ними повість їх життя, але життя ідеального, до котрого не дорости їм, убогим, що не мають «золотого волоса й сумління золотого».
Кожний з них мислив о Довбуші, кожний з них хотів бути подібним, але — життя скручувало зовсім у інший бік.
Скінчилася повість... І ніхто не знав, що робити: чи спати йти лягати, чи знову розкладати ватру та лагодити сніданок, зачинати день.
Маруся була схвильована. Встала, тугше загорнулася в гу-глю і пішла. Далеко-далеко... І ніхто її не зупиняв, всі були задумчиві, тихі.
Стала над якимось урвищем. Широкою безмежною панорамою розложився перед нею простір в початках дня. Колись було тут кам’яне море. Збурхані хвилі ходили, гримлячи до небес, а потім застигли нараз під гнівним словом чиїмсь — і так стоять донині, в напруженім спокою, чекаючи щохвилі, що від другого слова знов схвилюється вільним сплеском кам’яне море, здвигнуться гори, радуючися й вітаючи.