А тепер — стоять, далекі, сині, бережучи в глибинах грізну повість вогненного свого народження, і розпачу під тим прокльоном, і смерті... і довгої, тисячо-тисячолітньої безлюдності... І повість приходу першого чоловіка, з бажанням звіриним і жаждою крові. Бігав тут, голий по голих горбах, і лляв кров і звіра й людини-звіра, і вив від голоду, малюючи-ся розпатланою головою на червонім диску сонця, і щезав, і приходив знов, і знову пропадав на тисячоліття.
Вітри приносили землю порошинами, сіяли на камені, а другі, ворожі, здмухували, сміючись, горстку пилу і носили відтак під хмарами. І так боролися вітри, то єднаючися, то сварячися знову, а від їх миру й ворожнечі сіялося зерно в розщепині скали, виростала перша смерека. І укривалися поволі обнажені ребра темно-зеленими лісами, билося дерево громом немилостивим в люту осінню ніч, валилося в про-пасть бездонну, і глитала, глитала пропасть усе: і воду, і землю, і камінь, і весь світ проглинула б, ненаситна! 1 знов потім голий камінь вишкірявся, небу глумлячися, і знову вітри зачинали нудну свою роботу.
І так тисячу раз.
А земля старіє, старіє... Може, скоро кінець?..
Але ж ні! Ще далеко!.. Ще не здвигнув чоловік гір із місця, не порушив їх віковічного спокою, ще не врився в глибінь, не витяг нового металу дорогоцінного. І на безконечних просторах — лиш гуцул ще спасує маржинков вершечки трав, не розбиваючи динамітом середини, не вивертаючи з коренем гір.
І сплять іще гори в прозоро-голубім своїм тумані, ще ждуть... Ждуть, нім щезне поетична гуцулія, а на її місце прийдуть нові, не в м’яких постільцях люди, понабудовують дивовижних будівель на вершинах гір, перекинуть мости через пропасті і літати будуть з одної кичери на другу з візиток).
А коли-то ще буде! А поки — от стоїть Маруся в безмовній молитві, а від далекого логова опришків ледве доносяться звуки пісні. Все про нього, все про славного, вічно пам’ятного героя Гуцульщини Олексу Довбуша.
Попід Бескид зелененький ходить Добуш молоденький... На ніженьку налігає, топірцем си підпирає, на ледінці покликає.
— Ой ви, хлопці, ба й молодці! Набивайте по стрівбочці, та будемо раду мати, де підемо розбивати, шоби Кути не минути, до Косова повернути!..
— Тепер, хлопці, ідім спати, бо маємо рано встати. Та вставайте всі раненько, убирайтеся борзенько у постоли шкірянії, у волоки шовковії...
— Гей ви, хлопці, ба й молодці! Ідім, браття, разом в гості, бо я іду до милої, ба й до жінки Дзвінкової. Ідім, браття, всі за мною, та й угору, та й скалою. Ой же бігом, хлопці, бігом — западают стежки снігом.
— Олексику, батьку наш! Не ідім ми в той Космач. Дивний нам сон снив на вас, шо там зрада жде на нас. Ми-бо тілько вже гуляли, а пригоди не зазнали. Тепер вона є над нами, молодими леґінями.
— Хлопці мої молодії, які ж бо ви безумніїі'Я зрадниці не боюся, я де схочу добудуся. А ви, хлопці, уважайте — по дві кулі набивайте; будьте усі під горою, під високою скалою, а я піду запитати — чи всім дасть нам вечеряти.
Прийшов Добуш під віконце, а в віконце гріє сонце... — Ци спиш, кумко, ци ти чуєш? Ци вечерю нам готуєш?..
— Ой, я не сп’ю та все чую, вечероньку я готую. Вечеря та славна буде — усім людям дивно буде.
— Ци спиш, серце, ти ци чуєш, чи Добуша заночуєш?
— Ой, я не сп’ю та все чую — розбійника не зночую. А Ште-фана нема дома, та й вечеря не готова.
— Ци будеш сама втворяти, чи кажеш ся добувати?
— Не кажу ся добувати та не піду й отворяти.
— Пускай, суко, враз до хати, щоб дверей не виваляти!
— Ше б сім років сил кохати, аби мої замки знати. В мене замки сталенії, а дверечка кедровії, а оконці золотії, а ключики срібеннії.
— Не поможут замки твої, як підложу плечі свої!
Добуш двері добуває — Штефан пушку набиває. Єв си Добуш добувати, єли замки відлітати, єли двері попускати...
— Не з моєї, душко, волі — єй сам Штефан у коморі, а у коморі, ба й нагорі...
Лишень Добуш двері вхилив — Штефан Дзвінка з поду1 стрілив, Добушеві в серце вцілив... Не так в серце — в праве плече, а з лівого кровця тече.
— Ой Штефане, ти, Дзвінчуку, ой, звів-єс ня через суку!
— Було тілько не гуляти, суці правди не казати, бо у суки тілько віри, єк на бистрій воді піни...
— А то файно ти си вдало — коби хлопці за то знали! На мак би тя порубали, жінку твою постріляли. Та кричав би-м — не докричу, та свистав би-м — не досвисну.