Але дивна річ! Майже завше се єднання настроїв закінчувалося драматично. Бо, видите, Бідоча була дама вибаглива, не одно бачила на своїм віку, і коли все вже скінчилося, звичайно зачинала висміювати леґіника, знаходячи в нім певного роду хиби, від котрих ніхто, навіть сам Аполлон Бельве-дерський, не був, мабуть, вільний.
Леґіник ображався і платив тою ж самою монетою, неґречно вдаючися в подробиці, чіпаючи навіть таку делікатну матерію, як питання літ. Підіймалася лайка, від якої червоніли стіни Бідочиної хати, не дивлячись на те, що були закурені сажею на півліктя.
Але ж Бідочу перелаяти було неможливо — вона ще й тим славилася. Легінь пускав у неї великим відламком, а вона засипу-вала його тисячею дрібних докучливо-гострих шпильок — і молодець врешті не витримував: забирав у жменю рештки Бідо-чиного волосся, впихав голову межи гачі і давав доброго бобу.
Баба верещала на чім світ стоїть. Пущена по екзекуції на свободу, кидала горшками, ножем, руйнуючи власне господарство, але потім усе закінчувалося миром, і ніхто не міг би поручитися, що не повториться колись da Capo1.
І син її вдався у матір. Була се неоговтана, неокресана якась натура. Він ніколи сам не знав, чого він хоче. Заводив нараз ні з того ні з сього бійку з найліпшим своїм побратимом — і тут же підлещувався до ворога; ображався на най-нікчемнішу дурницю, доводячи справу до зброї, — і переносив мовчки тяжкі образи. Завше і в усім якийсь неохарний, завше готовий на якусь брудну екстраваганцію; то блудить очима туди-сюди, то упреться бик биком в одну точку, і сопе, і плюється, і лається.
А коли, траплялося, випивав, то не було біди гіршої від нього. Кидався на людей з сокирою, заводив бійку вже без найменшої причини, от так собі, ні сіло ні впало, і був страшний, поводячи наоколо кров’ю налитими очима.
Товариші не любили його тверезим, а п’яним здебільшого зв’язували. Раніше то били немилосердно, але що ж з того: зіб’ють його на макуху, на шмат закривавленого м’яса, а тільки пустять — кидається з сокирою, стріляє з пістоля.
Завданням його життя було — знайти якусь комору, аби розбагатіти відразу. І коли він був при своїм умі, то тільки й говорив, що про всякі комори, схованки, печери з грошима і т. ін. Знав і точно описував кілька десятків таких комор, але чомусь сам не користав з них.
Скочив сей Бідочуків раз у долини, украв вівцю. Прикєг — на всіх! На товариство, ади.
Всі зраділи, бо давно вже не їли свіжини. Юрчик заходився куховарити і, розрізуючи м’ясо, пересипав його сіллю своїх дотепів і жартів. В бербениці ще позістало троха горів-ки, бриндзі було досить, кулешка вийшла королівська — отже, обід був, ади, єк панцький.
Пообідали файно, попростягалися на черевах шуваром, пішли пообідні розмовоньки.
— Мали-сми мнєсо, мали-сми горівку та ше коби йку молодицю.
— Та би й дівка си здала.
— Хех, сараки, шош ви таке говорите, шо я й не кємую.
Бідочуків сів коло Марусі. Він весь час почував себе ніби
господарем перед гістьми, все припрошував: «Харчуйте, харчуйте, не бійте си. Я ше украду». Тепер от сів коло красави-ці попаді і, як звичайно, поліз за пазуху.
Маруся скрикнула й підскочила мов ужалена.
Дмитро лежав троха осторонь.
— Мой! Лиши! — тільки й крикнув він, а у самого завмерло серце. Що, як не послухає? Що, як він, от як Бідочук, на зло, навкирки присунеться ближче до Марусі? Що тоді?.. Провалити йому голову, се ясно. А потім?
Але на Бідочукового щось найшло. Він відкотився вбік і задрав ноги.
— Та я нічо. Лиш сми хтів си подивити, ци дівка, ци молодиця.
Опришки засміялися. Цей сміх вирятував усе.
Розмова якось перевернулася у другий бік. Мишко Федю-ків сів коло Бідоченятка, обняв його й питав:
— А ти знаєш, єк я троха був твою маму не вдушив?
1 оповідав потім, як він, будучи ще «дизентиром», ховався по лісах, випадково наблудив на хату Бідочі і побачив крізь вікно, що баба сушить гроші коло вогню — запліснівіли були.
— А я собі й погадав: увійду зара’ у хату, бабу вдушу, а гроші заберу. Та відчинив си від вікна троха убік, закашляв — от ік ніби йду та й кау: «Ану-ко, пускайте мене в хату!»
А твоя матір борше поховала гроші та й пускає мене в хату. Та не спостиг я ще сісти, а вна борше викєгає книші, єєшницю з печі та й дає мені їсти: «На-ко, на-ко, харчуй на здоровлічко: зголоднів-єс, сарако, лісами».