Сів я, їм, та й зробило си ми банно. Гадаю собі — єк я ї му душити, йк вона така добра та й дає ми їсти!
— І не душив? — спитав хтось.
— Ні, душив — лиш інакше май.
Зареготали.
. XXV
Сей маленький випадок зробив дуже багато: в перший раз почула Маруся, де вона є і що з нею може тут статися. Коли вона тепер собі уявляла, що Дмитро може кудись піти і лишити її саму між опришками, — їй хотілося кричати зі страху.
А Дмитрові ясно стало, що хлопці залежалися і що доконче треба щось зачинати. Сказав о тім Марусі, але вона й слухати не хотіла.
— Як? Ти підеш? А я де ж буду?
— А ти си лишиш.
— Сама??
— А шо з того? То ненадовго.
Впрочім це Марусяк лиш так говорив: він і сам ясно бачив, що це річ неможлива. Що буде тут робити ця півдівчи-на, півжінка сама серед скель, серед полонин необозримих, по сусідству з непроходимими лісами та диким звіром в них? Може ведмідь вийти. Та що там ведмідь! Серна пробіжить мимо — і то перелякає на смерть.
І Дмитро заходив у голову: що ж, справді, він буде робити з попадею, коли прийдеться йти на рабунок? Але потім надумав.
Згадав про одного знакомого газду в Жаб’ю і рішив лишити Марусю в нього під час походу. Місце було безпечне, досить відлюдне: від зради можна було забезпечитися погрозою.
— Не бій си, не бій си, — поспішився він заспокоїти Марусю, — то я лиш'тобі зажєртував троха. Му лишєти тебе в Жє-б’ю у газди ув онного, прєтеля. Не бій си — то порєнні газди. Вони добрі люде, не бій си.
Але Маруся не могла собі уявити — як се вона сидітиме в чужій хаті і день, і два, і три, а може, й ще більше. І перший раз прийшло їй у голову питання: «Ну, добре, пересиджу — а потім що? Потім вернемося на полонини, добре... А потім що?»
Тут мисль упиралася в стіну, і більше нічого не могла вигадати Маруся. Най вічно буде літо, най ніколи по буде зими, щоб завше можна було сидіти в сім затишнім, милім уже куточку, щоб не приходили пушкарі, не окружали, не починали стріляти.
Зрештою попросту не хотіла о тім думати. Чула півсвідомо, що за стіною сих питань стало і стоїть щось страшне.
Стомилася... Вся була пересичена. В усім тілі чулася якась розламаність, члени були важкі. Лягти б і лежати непорушно, щоб давав хто-небудь ранню каву до ліжка і смачний обід.
І відчула нараз, що вона ж уже кілька тижнів не милася. Поглянула на руки — руки були брудні і потріскалися, по тілу повзали різні звірі, що іноді й півночі не могла заснути, ганяючи.
— Але лиши, Міцько, — крізь сон мурмоче опришок. — Таже то не вуша, блоха. Воно чисте.
Та хоч і було воно чисте, та все ж Маруся заснути не могла. І потім... сей брак мила. Уже півжартома, півсерйозно наказувала опришкам, щоб вони, як підуть на рабунок, то аби розбили такого корчмаря, котрий милом торгує. Пообіцяли.
Уночі опришок підсувався до неї з ласками, але випросилася. Дмитро не настоював, бо теж був перемордований; відвернувшися, скоро захріп. А Маруся довго мліла, взявши коліна в руки, і думала. Власне, не думала, а прислухалася, як в голові перемішується якась каша з обривків гадок. І так сиділа, доки не зморив її сон. Тоді лягла коло опришка, прикрившися ліжником.
В декілька день по тім Марусяк оголосив похід.
Опришки стріли ту звістку з шумливою радістю і були би понапивалися, коли б не випили перед тим усієї горівки.
Борзо зібралися і на слідуючий ранок пішли.
Марусю справді лишив Дмитро у одного знакомого на Жє-б’ю. Леґіні підговорювали ґазду зі собов, а що се була м’яка, податлива натура, то коли б не жінка, чого доброго, і пішов би з опришками, хоч і не маючи до їх ремесла жадної охоти. Але жінка його була баба енергійна і попросту не пускала ґазду з хати, а опришків лаяла.
— Тобі свої голови не шкода, дурню ти божий? Та-же маєш діти, маєш жінку, а не плутати си з цими головоїдами, шляк би їх вибив уже раз.
Ґазда винувато посміхався, мов приглашаючи подивитися: бачите, братця?.. Та я б радніший — але що ж з тою бабою поробиш.
Один з опришків, чорний, дикий, слухав-слухав, і здалося йому, що то вже занадто.
— Мой! А ци ти загрозиш жінці, а ци я ї загрожу? Вже їк я ї загрожу...
Але баба була не з полохливих.
— Іди на дідчу маму, опришку ти недорізаний! Наїв-єс си, напив-єс си в мої хакі та ше би мене й бив?
Опришки дали ґазді спокій і пішли без нього. Маруся лишилася сама. В чужій хаті, у чужих людей, що тримають її не з охоти, не з радості, а зі страху. Дивляться ворожо, неприязно. Гуцулка, горда тим, що вона мати, порядна жінка, ґаздиня, з мало укритим презирством поглядала на оприш-ківську любаску, і Маруся чула крізь вікно, як вона голосно, анітрохи не стримуючися, говорила надворі чоловікові: