А лицар же де?.. Блискучий, в панцері золотім, з шоломом в струсевих перах на прекрасній голові, вічно усміхнений, святочний! А де ж замок, що стояв на високій горі, де сад із тисячолітніх грабів і буків, плеяда русалок у голубім озері! І гондоли, убрані ліхтариками, невидимі хори в тіні дерев, і прекрасні танки сільських дівчат, і пажі, і оксамити, і кришталеві кубки, одежа золота?
«Де ж то все?... Де ж ви, смішні й дитинячі, але солодкі мрії мої?.. О-о!.. Яка ж дурна я була, яка нерозумна... Та чи мені ж, попаді криворівській, марити було о всіх тих небувалих красотах? Таже того нема і не було ніколи. То лиш у глупих мріях дівочих снується, в незадоволених, стривожених...»
І гірко посміхалася, і сльози текли по непорушнім лиці.
«Я марила, а життя пливло мимо мене, і я нічого йому не /давала, нічого не приносила. Дозволяла гратися собою, як забавкою, як лялечкою, тішила і тішилася. Не приходила в життя діяльним членом, що во ім’я виконаної роботи має право вимагати, а була гарненьким паразитом. А в додаток — усім тим, хто мене любив, хто хотів позбавити мене від ску-ки щоденності, хто заколихував ласкою, як дитину маленьку в колисочці, — всім тим я принесла стільки ганьби, стільки сорому, стільки сліз... Ох!.. Та пощо ж я на світ народилася така дурна, така нерозумна! Бабцю, бабцю, чи простиш ти мене!..»
І падала в подушку лицем і тужила, тужила... «Бігла би, бігла, сю ж хвилю бігла, через гори й горби. Се ж так близько! От коли б вийти троха на ґрунь за хатою, — видко верхи криворівські, видко Ігрець, Синиці.
Але не мені туди вертати... Я проклята! Я блудницею стала. Сьогодні мною розпоряджає один опришок, а завтра будуть усі. Будуть відкуповувати за пару сороківців один у другого, і заливати будуть горівкою, і топтатися босими ногами по тілові... Ой! Я голову собі розіб’ю об скали! Ножем заріжуся!.. Пустіть!..»
І зскакувала серед ночі, кричала. Перелякана ґаздиня вбігала до комори, довго не могла засвітити. Потім заспокоювала любовно і, забувши втому денної праці, сідала на постелі і довго розмовляла. Все радила вертати до Криворівні.
— А шо гадаєте? — говорила вона, перейшовши уже на «ви». — Я збігаю до Криворівні та скажу вашому чоловікові, аби йшов ід вам. Пощо карати си тілько.
Але Маруся протестувала всіма силами:
— Та як же я прийду? З якими очима? Ні, ні, ні — се неможливо. І того не буде, ніколи не буде. Все вже пропало. Відрізати скибу хліба можна, але приліпити її знову — трудно. І не клопочіть собі голови, голубко, — я уже все одно як мертва. Вибачте, що я от потривожила вас серед ночі, але не моя в тім хіть, бо не по своїй волі знайшлася я у вашій хаті.
Але ґаздиня не хотіла так скоро кидати своєї ідеї. Радилася з чоловіком:^
— Я побігну, Йва’. Прийду та й скажу тому попові: «Ік-би-с хоків свою жінку узєти, то йди та й бери, докив опришків нема ше».
Але Йван замотав і руками, й ногами.
— І-і-і-і... Таже Марусєк вб’єт! І тебе, і мене. Та шо вб’є — вогнем ме печи!
— А відки він си довідає? Відки? Скажемо — прийшов піп із дваціть люда, обскочили хату, нас пов’єзали, молодицю взєли — то й шо ми му винні?
— Ой жінко, не требуй Дмитра! Бо він нас не так, ади, стребує. То вже така біда, шо має очі усюда. Ти підеш до Криворівні — а йму вже донесут, шо ходила, ади, баба до Криворівні, — та й шо тогди мемо робити? Спрахтит із світа та й напити си не даст.
І то все з такою силою переконання, що навіть ґаздиня почала роздумувати.
— Та вно направду, єк тот повідав, не пхай пальці межи двері, аби тє не скалічило. Шкода молодиці, нема слова, але й свої діти також шкода.
Але дивитися на Марусю рівнодушно таки не могла і, коли ще раз повторилася нічна сцена, рішила — що буде, то буде, а я таки піду. І рано, не сказавши нікому ні слова, щезла з хати. Іван дізнався о тім лиш тоді, коли сусідка прийшла варити обід.
— Ає! Та в мене своя жінка є.
— Може, си навкємила, то беріт чужу.
— А мою де сте задівали?
— Випрали та повісили сушити.
Впрочім, Іван догадався вже, де його жінка, і зі страху, як би чого не вийшло, перестав розпитувати.
А молодиця відмахувала кроки. Пішла не дорогою, а толоками та ще й правим, менше людним боком Черемоша — боялася стріч. Справді, Марусякові могли донести, що виділи, мовляв, Олениху — бігла до Криворівні.
Взагалі всякі думки брали. З усіх боків можна було чекати, що скажуть: у чуже просо не сунь свого носа. Про Марусяка нема чого й говорити: в нім наживала собі вічного й страшного ворога. Маруся теж протестувала і хоч можна було думати, що ліпше не звертати уваги на сей протест, а все ж... Нарешті от підходить вона до чужого дому, увійшла туди, не знаючи, як і куди. А що, як і тут їй скажуть: в чуже просо не сунь свого носа? Таких, мовляв, що від чоловіків тікають, нам тут не треба — тримайте собі.