Лиш стара їмость уміла з ними говорити.
— Ми переболіли сеє горе, що спостигло нас так неждано. Тепер ми постановили ніколи більше о тім не говорити і дуже просили би вас не торкатися сеї не загоєної ще рани.
По такій фразі, сказаній спокійно, ґречно, трудно вже було зачинати річ на сю цікаву і пікантну тему. Попаді швидко прощалися і щезали.
Але зате ж уже й надолужували потім! Скільки було переговорено, скільки було наплетено в повіті! Для попадей то просто рай наступив, ніколи ще не було так весело в косів-ськім деканаті. То було з’їдуться миропомазані глави зі своїми немазаними половинами і морять мух. Ксьондзи ріжуться у карти, що аж курява встає, а попаді зябра собі друть, позіхаючи. А тепер!.. Яка безконечна, яка невичерпана, яка прекрасна тема для розмов! Навіть порозцвітали попаді, рум’янці собі подіставали. А вже скільки жартів!.., корявих «родинних» жартів!.. Скільки запаморочуючих віців — хо-хо-хо!
Як лиш гримнула вістка по повіті, о. Василя викликав до себе «дзєкан». Бідний криворівський парох, не встигши ще опам’ятатися взагалі, аж розплакався перед старим.
— Ну, що ж я тому винен, отче, що ж я тому винен? Господи!.. Я ж ні в чому не винен. Обов’язки всі повнив... усе — і от!..
Декан почухав пером за вухом.
— Та зрозумійте ж мене, пане добродію пане (се була при-говірка отця декана), що я так само нічо не винен. Я вам, пане добродію пане, бажав завше добра і бажаю, пане добродію пане, так само і тепер. Але що ж я можу поробити, пане добродію пане, коли від мене вимагають, пане добродію пане, з консисторії, пане добродію пане? А що я їм скажу, пане добродію пане? Правда, ще мені нічого, пане добродію пане, не писали, але напишуть, напевне, пане добродію пане, напевне.
Порішили на тім, що на консисторський запит, коли він ще прийде, о. декан має відповісти:. «Понеже урядь дека-нальний не може варити самимь лишь роспрострненньїм'Ь слухам^, яко бьі жона такого-то, пароха на Крьіворивні, Бьістреці и Ріці-Зеленомь куда-то, невідомо куда, щезла, то урядь деканальньїй зарядшгь проварити точними відомостями на мійстці по довершенню которой провьрки буде о всимь донесено консисторіи».
Отець декан страшно був задоволений із себе і все підкреслював, все звертав увагу о. Василя на свою доброту.
161
6 Камінна душа
— Бо я, пане добродію пане, не лиха людина. Хоч я знаю, пане добродію пане, що мені можуть бути, пане добродію пане, неприємності, пане добродію пане, і то ще великі неприємності, пане добродію пане, але я, пане добродію пане, не можу витримати, коли бачу, пане добродію пане, можливість зробити кому-небудь приємність, пане добродію пане.
І от коли тепер о. Василь дізнався, що Маруся недалеко, в Жаб’ю, він сильно зрадів, але що робити, за що взятися в першу хвилю, не знав. Не орієнтувався.
— Та бійся бога! — квапила його їмость. — Треба борзо все робити. Треба збирати людей, треба йти.
— Людей... А де ж я їх візьму, тих людей?
— Та де хочеш бери, а мусять бути.
— Парохіяни не підуть, — тягнув о. Василь. — Он учора треба було сіно перенести з горба до оборогів. Так я сам чув, як оден, отой п’яниця Матій, казав: «Жидові би-м поніс, а піп най заплатить добре».
Стара їмость стискала руки.
— Та чому ж ти так повів себе з парохіянами? Чому ж вони так тебе не люблять? Чому за других священиків люди раді й голову положити, а тебе ненавидять?
Отець Василь розводив руками.
— Люди тут такі, погані. Я їм нічого злого не зробив.
«Але не зробив нічого й доброго», — погадала собі старенька, та тепер не пора було підіймати се питання.
— Ну, то їдь же борше до Жабйого, шукай Гордіюка, най дає пушкарів, най ідуть, най відбивають. Та ворушися ж! Таже кожда хвиля дорога.
— Я б з’їв що...
— Добре, добре. Я покладу тобі — в дорозі будеш їсти.
О. Василь погнав до Жабйого.
XXVII
Марусяк літав селами, всюди якось спішачи, всюди якось недороблюючи. На великий рабунок не йшов, задоволявся малими нападами: на корчми, от отамана пушкарського в Зе-лениці хотів піймати, та не вдалося; ограбував пару менших дворів, війта одного пошарпав, аби не так уже занадто од-верто прислужувався полякам, — отаке усєке.
Але й сього, очевидно, було досить, щоби занепокоїти власті. Якісь дивні відносини були у властей з опришками. Наче умовилися: коли ви будете сидіти тихо, то й ми будемо сидіти тихо; ну, а коли ви теє, ну, тогди й ми, значить.