— Ей ви, домарєта! — вигукне нараз хто з чорних хлопців. — Ци напрєтали сороківців доста? Ой, пантруйте! Бо йк прийдемо — аби було шо драти. Та й лудінє робіт борзо.
А другий, ляскаючи по спині ґазду, питає:
— Шо чувати, Ники’? Ци давно зі згури-єс обмив?..
Корчма регоче. Бо се гострий натяк. І кожному іншому Ни-
кифір, може, розрубав би голову сокирою, але опришкові мусить змовчати.
Річ у тім, що опришківські буйні показні гаразди пекли очі багатьом; не один погадав собі: «От сей та той оден із другим сороківці розмітуют, гуляют та й баюють. А я ци не в гачох ходжу? Ци би й я не потрафив?»
Але кидати господарство, влізати з головою в усі небезпечності опришківського життя теж було неохота — і от знаходилися такі, що хтіли пробічи помежи дощ і, приобрітаю-чи капіталець, соблюсти невинність.
Багато, коли не більшість, опришків були військовими «дизентирами» і тому носили коротко стрижене волосся; отже, се могло, до певного Ступеня, служити зовнішньою ознакою опришківства, але, своєю дорогою, могло піддаватися й імітації.
І от який-небудь аматор легкої наживи вдень кутав собі маржинку, працював по господарству, а вночі підбирав верхнє волосся під крисаню, а спідсподу трохи стриг і в такім виді йшов пробувати щастя.
Так зробив і цес Никифір Химчєк. Одної файної ночі зібрав волосся у гушму на темені, лице вимастив сажею і пішов грабувати свого кума.
Кум сей жив глубоко в потоці: якби що си трафило, то би вже ніхто не прийшов на ратунок. Тому Ботей був завше насторожі: тримав кутюг добрих, зброя завше набита, хата в ґражді — цілий фестунок! А до того ще й сам був собі хлоп не під стіл виріс: коби у ручки взяв, то потримав би. Отже, не легко було сього Ботея взяти.
Прийшов Химчєк у потік, підходить до кумового оседку. Кутюги брехнули раз та й замовкли — пізнали. Став Химчєк під вікном, а як зачати — не знає. Застукав у вікно, лиш несміло, несвобідно, мовби до хати на ніч просився.
А сеї ночі Ботей сам був у хаті: жінка поїхала матір провідати, слуги в полонину пішли. Почув Ботей шкребот у вікно, присів і дивиться.
Бачить — якийсь чоловік, сам-один, на опришка не виглядає, хоч і при зброї. «А щезай, бідо! — гадає собі Ботей. — Шо вно має бути?» Узяв пістоль у руку на всякий випадок і питає:
— А шо би ви доброго сказали, ґаздо?
А Химчєк не знає, що й відповісти. Стоїть мовчки коло вікна знадвору, а Ботей стоїть мовчки в хаті. Химчєк повертається кудись убік і півголосом каже:
— А-но ви там, леґіні! Пантруйте! — а потім знов до вікна. — Я опришок, — каже. — Веди мене до свої комори, а то ті ту й смеркь.
Ботей перелякався; виходить, просить до хати. А в хаті су-єтиться, світить вогонь, тягне хліб, горілку, бриндзю... А як приготовив уже все, кланяється низько Химчєкові й просить:
— А може, би-сте, кумцю любий, вмили би си перед вече-ров, бо то вно йкос... їсти в тім...
Картина.
І хоч як уже просив Химчєк кума нікому не говорити, але вже якось так воно вийшло, що скоро о тім знало ціле село. Сміху було доста, але більше заочі: кому охота наживати собі непримиримого пизьмача? Сунет ті у калюхий під темний вечір, та й шо у тім доброго?
Але опришкам, звичайно, боятися було нічого, і вони потішалися над Химчєком скільки хотіли.
Бойчук оповів другий подібний факт — як в Ростоках Середніх теж двоє таких аматорів пішли грабувати один одного. Та ще й стрінулися десь на перелазі.
— Єк си маєте, Йва’?
— Гаре, шо ви май.
— А де бог провади’?
— Та... шош... баби повідали, ніби... от ік ніби сіна хтось поперевертав, ци єк... Іду си подивити. А ви куда, не мавше діла питати?
— Та я... ади... жінка шос... У череві ци де... Іду горівки — би не помогло...
— Таков ночов пізнов?
— Рує, йк корова. Мус, браччику, нічо їк мус. Іду борше — може, ше Цмуль не спит. Дай, боже!
— Госкіть здорові. ,
І розійшлися. Та той пішов того грабувати, а той того. Забрали один у одного що далося, ідуть назад. Один собі погадав: не піду я стежков, аби того не стрінути, а піду ґрунем ліпше. А другий теж собі таку думку має і теж не йде стежков.
Ідуть ґрунем — та й знова си зустрічєют! Один терх кєг-не порєнний, а другий май ше ліпший!
— Ов?.. А то ви, ґаздо?
— Я. А се ви? А шо то, варе, кєгнете? Відей, драли кого?
— А ви шо несете?
Та слово за словом, слово за словом та вже й за бартки пора си фатати. Один кричить: «Показуй терх, бо то ти мене ходив рабувати». А другий собі те саме кричить.
І замалим, замалим не дійшло до кривий1. Та вже йкос си погодили, забрали один у другого вузли.