— Але ж бо й натерхали ви, кумочку! — каже один, крех-тячи.
— Та-бо й ви, сусідо, не почкодували.
Корчма лєгала від сміху.
І пили, й танцювали, і одурманювалися. Розбігалися відтак із любасками по затишках, а хто не мав підходящого серафима в Ясеневі, той надрабляв питтям, трактував других і викрикував співаночки таким голосом, що кури в курнику лякалися і не могли заснути.
Зійшов місяць і обложив тьмою половину гір, притиснувши її вниз, а по другій, світлій, тонкій та високій, розставив усюди дивні чорно-білі фігури.
В темних корчах, у лісочку, навзнак лежала Срібнарчуч-ка; перекушувала й випльовувала стебельця фої, а коло неї вився Марусяк. Щось шепотів...
Олена лиш угумкала.
— Угу... Угу...’А так, так.
А потім не то проговорила, не то проспівала дрібушечку:
Ой там, ой там, при пасіці,
Просив заяць у ласиці;
Вона єму відповіла:
«Ти не годен мого кіл а».
— Ає! не годен, браччику. Шибенички-єе годен.
— Але чкай: тото мене не минет...
— Лиш коби вже скорше. Вже бих таку свічку ізсукала, йк нога кінцька, — і, ліниво потягаючися, говорила крізь зуби: — Ой-га! Шош тра й д’хаті си пусувати, вечерю варити, ци єк...
— То за йким дідьком виходила д’мені?
— Таже ти звав...
— Ну, звав...
— Ну, то я й вийшла. Гадала, шош розумного вчути, а вно нічо нема, лиш пустєк самий, — і робила рух встати.
Міцно кидав опришок її на землю.
— Ти з мене дурня не роби, бо я не з тих. Я ті не пускаю так, порожнов, аби не смієла си витак, шо півночі була з ле-ґінем та й нічо не міг мені ізробити.
Олена прищулювала очі і колола з’їдливою фразою, кепкуючи з сеї можливості подібного ущербку леґінської гордості. Але потім нараз мов підкидало нею вгору: раптовно обіймала опришка, притулялася до нього всім тілом і сама починала шепотіти, шепотіти, питатися... Питалася, чи попадя файна, чи висока станом, чи не суха занадто, чи уміє цілувати і усякі ще такі подробиці, на котрі леґінь відповідав лиш хихочучи.
А місяць підіймався все вище й вище, стараючись заглянути в темну печеру між кущами, але на те ж і опришок, аби вміти вибирати схованки: не раз сто очей пушкарських повзало по тім місці, де, зігнувшися й не дишучи, сидів Марусяк. То йому вже не сховати свою любку від одного ока?
...І заходив уже місяць... Більше як півночі минуло, а під кущами все ще чуються тихі речі, переривані поцілунком та сміхом, що то дразниться, то лащиться... І лиш як піднялася вже біла ранішня зірочка, як подерлися в глибину корчів сірі вовки, згризаючи тьму, — розставалася молодиця з опришком. А розставалися, — обіймалися, серцем д’серцю притулялися; не на день, не на два прощалися, а може, й на ціле життя.
І тому моцно цілувала Оленочка свого опришка, сильно обіймала; вже тепер він хотів відходити, а вона не пускала. І лиш як уже затрембітала востаннє трембіта коло церкви, — останній раз завмерла Оленочка, впившися губами в губи, і піш-ла-побігла додому...
А в хаті, спершися обома руками на віконницю, сидів Андрій. Як сів учора ввечері, так і не встав і не поворухнувся за цілу ніч.
Тихим кроком вступала молодиця до хати. Андрій не обертався... Постояла хвильку, назвала його по імені... Сидить... Не поворухнеться навіть.
Скинула киптар на грєдку, поправила нову черлену фуст-ку на голові. Ще хвильку постояла, мов надумуючися, а потім сіла, тихо опустившися, коло чоловіка, обняла за шию і щось почала говорити...
І що вона йому шепотіла, що він їй відповідав, — о тім не дізнається, мабуть, ніхто ніколи.
XXVIII
Ішов якось Юрішко, отаман стебнєнцький, Ясеневом. Був злий і несвідомо шукав, на чім би тую свою злість вилляти. На біду, хлопчишка якийсь струже собі щось за плотом і в усе горло витинає опришківської співанки:
На високій полонинці Ізродили рижки, —
А ци підем, пане-брате,
Навесні в опришки?
І то так різко, дзвінко, з ударом! Юріштан зупинився: хлопчака не видко, але голос далеко чути:
А вробимо топірчики Із самої міді, — їк підемо у вопришки,
Не зазнаєм біди.
У Юрішка кипіло все всередині. От так би одну лабу при-столочив, а за другу би роздер на дві половиці, єк жєбу! А хлопчишка ще дзвінчіше старається, ще закрутистіше вигукує:
А що у тій Чорногорі За вороні коні, —
Ходім, брате, у вопришки,
Чуєм за червоні.
Ой учуєм за червоні В пана молодого, —
Та єк би то їх узєти З двора головного?
«З двора головного, — гадає собі Юрішко. — То, видєв, про пана мандатора... А може, про мене? Ах, ти пся мать, ще-нюк поганий! Вже го хтос мав учити».
Ой знаю я, пане-брате, їк би їх узєти;
Молодого того пана До скіни прибити.