— Ох, не перед добром, ох, не перед добром вони так п’ють. Дивися, Хаїме! Ох, дивися!..
А Хаїм лопотів їй у відповідь:
— Ну і що?.. Ну і що? Ну і що? Ну і нехай порозвалюють оден одному голови, нехай бере дідько одного з другим, — і, не договоривши, зривався з місця, як підстрілений, біг виконувати приказ одного зі столів.
Розкотисто реготав Марусяк. Він саме оповідав тепер подробиці любовних своїх авантюр, називаючи речі їх іменами.
— Я не бінний на дівки та й на молодиці, дєкувати богові. У мене їх у кождім у селі є по кілька. Бо я маю розмовочку коротку: посилаю газді сказати — аби твоя дочка ци там жінка зібрала си, йк може найліпше бути, та й ішла д’мені туда й туда. Та й вже! Та й авс!
Його оточення сміялося підхлібним сміхом.
— А в нашім ув селі також маєте?
— У вашім селі? В їсиневі?..
...І жутким мовчанням проткнулася корчма... Все затихло... мов перед ударом...
— У вашім ув селі, — і голос опришка, подразнений, ос-тружений, лиш один чувся тепер на всю хату... Все замовкло... Корчмар присів десь коло бочки й тремтів...
— У вашім ув селі маю Срібнарчучку Олену. Ік зіходжу ід вам ув село — знак став’ю, аби виходила.у плай на тот бік. Вна виходит, там я її й...
Очі всіх повернулися на Андрія. Мов кожний знав наперед, що по чім мусить іти.
Весь білий, не спішачи, піднявся Андрій і йшов до Марусяка. І тих кілька кроків, що він переступив через корчму, — здавалося, вічність цілу тягнулися.
Устав і Марусяк... Він навпаки — був червоний, весь наллятий горівкою. Устав — і якось погнувся весь на один бік.
• Андрій підійшов до нього близько.
— То моя жінка ід тобі виходила?
— А виходила!
— Давно-о-о? — і, не дотягнувши того довгого «о», розмахнувся Андрій і що було сили ударив Марусяка в лице.
Захитався опришок. Бризнула кров, як з рубаної рани...
...Кинулися... зчепилися... Розскочилися люди в усі боки, як бризки води.
Ухопив Марусяк Андрія, здавив полонинською силкою коханою і, піднявши догори, вдарив об землю. Але не повалив! Як кльоцами, бухнув Андрій ногами у землю і сам на свою чергу ухопив обома руками опришка за шию.
Посиніло, налилося ще більше кров’ю лице Марусяка... Нелюдським вимахом голови вирвався він зі смертної пастки, — і тут уже оба схопилися в боротьбу.
Ох, і люто ж боролися гуцули!..
Руки, мов сталеві дроти, врізувалися в тіло. Розліталися вдріб’язок столи, лавки, зачеплені по дорозі... Два толуби ведмежих вертілося по хаті, наперли на великий стіл, і грюкнув він, влипнувши в стіну, і затріщав.
І в переляканім захваті, затаївши віддих, дивилася на ту борбу корчма. Бо то не борба була, а питання життя й смерті. Хтось мав гинути нині. -
От спіткнувся Марусяк на повалену лавицю загінками, одно коліно підігнулося, і він упав. В розмаху ледве не перекотився через нього Андрій, але утримався і насів на опришка зверху. Позеленів.
1 вився опришок, як змія під каменем. Високо підкидав ногами, бив ними з шаленою силою об долівку, але нічого не міг поробити. Ковбком водяним лежав на нім Андрій і дусив.
Корчма оцкнулася і криком одобрення вітала свого Андрія. Хто ж би міг гадати, що він такий дужий! Але в сю хвилину сталося щось страшне. Звиваючися змією, намацав опришок ніж у ремені. Витяг його тепер і повхнув ним противникові у живіт. З ревом нелюдським повалився Андрій і качався по долівці, а кишки випадали йому з черева, і він сам заплутувався в них, рвав, купався у власній крові.
І від жіночого крику задрижала корчма. Срібнарчучка повалилася на мужа.
— Ой мужу ж мій, приєтелю ж мій! Та чим же-с си провинив, шо свойов кровйов землю сповенив?
В сю хвилю вбіг вартовий і крикнув:
— Пане отамане! Йкіс люде дорогов кінно!
І під гнівні ворожі покрики ясенівців, під їх погрози почав тікати опришок Марусяк, от як звичайний собі злодіюж-ка. Біг до Черемоша, в ліс, до коней, а йому услід свистали, тюкали, а хтось верг каменем.
З сеї хвилі Ясенів замкнувся для Марусяка навіки.
Серед ночі, мов вихор, налетів на Жаб’є, зірвав Марусю з ліжка і, не даючи їй навіть одягтися як слід, сонну кинув на коня й пігнав, пігнав, пігнав — на Чорногору.