А опришок чорними губами ледве ворушить:
— Мені дітей не тра. У нашім стані, у вопришківськім, так ідет: єк си з’євило, — за лабу та в корч.
— Дмитрику!.. Що ти говориш?.. Ти?... Ти міг би?.. Мою дитину?..
— А чім би й ні? Йк воно заваджєє.
— Ні, ні, ні, ні, ні... Я ніколи тому не повірю. Се ти лиш так... Се ви, опришки, лиш так говорите... Щоби лякати... Та де ж би ти. Таже...
Вся дрижала. Зараз же уявляла собі, як хапають маленьку дитиночку за ніжку, б’ють голівку об камінь... А вночі приходить вовк і жере трупик... О-о-о!..
Була близькою нервового вдару.
— Дмитрику... соколе... скажи... Скажи, що се ти тільки так... що ти... скажи... скажи...
Спідлоба дивився опришок, затиснувши зуби, і мовчав. Потім устав.
Підійшов до краю похилості, що йшла геть далеко униз і переходила в пропасть. Сині тіні переломлювалися на каменях. Хтось могутньо дихав теплом. Високо над головою бриніли невидимі мухи.
Опришок постояв хвилинку, весь у сонці, потім злегка трунув ногою величенький камінь. Давно лежав він тут, зріс-шися з землею; може, ще від початку віків, коли вперше заспокоїлися ці гори і здивовано, ще по-дитинячому дивилися доокола. Годі ліг цей камінь тут і не поворухнувся більше з того часу. Дзвеніла об нього зрідка підкова опришківсько-го коня, вівці перескакували одна за одною, сідав перелітний птах — а він все лежав, мовчазливий, німий, поки от не прийшов опришок і не трунув ногою.
І, ліниво перевалюючися, покотився камінь униз. Не хо-тячи, бажаючи зупинитися на кожнім своїм кроці, плачучи
о безм’ятежнім спокою минулім, привалюючи маленькі кущики полину по дорозі.
Але невмолима сила гнала його вниз, змушувала призабувати. Все швидше й швидше почав перевертатися камінь, заворушився, затремтів, почав розганятися — але в сю хвилю одним скоком догнав його опришок і, поставивши ногу, затримав на місці.
Стояв тепер унизу і дивився на Марусю, піднявши голову.
— Виділа-с?
— Виділа, — відповіла беззвучно.
— Но, то диви си ше.
Обережно, мов боячися образити, прийняв ногу опришок...
Камінь перевалився набік. Секунду вагався, мовби роздумуючи — чи лягти знову навіки, а чи котитися далі, але щось валило його. Ще раз перевернувся нерішуче, захитався, двинувся, став на вужче ребро — і пішов... пішов... пішов у нову путь. І з кожним поворотом мов вливалася в нього свіжа сила, мов все дужче й дужче штовхав його хтось. От підскочив, заблискав у повітрю. От ударився об землю й знову підскочив! І ще раз, вище! Ще!.. Вище, ще вище!.. От уже не біжить, лиш скаче! От уже свистить, розкидає, розбиває все по дорозі! І вдариться об землю, і загуде ударом — і знов, знов скаче, і реве, і гупає.
На дорозі лежав відламок скали. Виріс, мов гриб, з-під землі — і от став на дорозі.
Летить! Гримить! В безумнім розмаху, в безумнім риску, ударившися об землю, підскакує вище всіх разів камінь, хоче перелетіти і... на всім полеті шаленім гримає об скалу!
Розбивається надвоє, начетверо, на мільйон шматків і шматочків. І, дроблячися ще більше, малесенькими скоками добігають вони, епігони, до кінця, булькають десь там у потік, гине й слід їх...
І немає каменя.
Був, віковічний. Грівся на сонці, слухав тишу, і сам її творив. Потім летів, гримлячи на всі гори, — а тепер щез. А сонце палить. А мухи бринять високо.
Чаром якимось повіяло на Марусю від сеї опришківської загадки. Се був символ пустині, красивий дивно, але не вміла його відгадати.
Мовчав і опришок — і якась гризлива туга проїдала йому душу в сю хвилю. Потім трухнув головою.
— Виділа-с?
— Виділа. Але що то?
— Докив не розкотив си камінь — ногов го-м спер. Але витак? Піди го зіпри. Ей, і не пробуй. Бо не зіпреш. Бо немає такого бога на свікі, шоби го спер. Хіба лиш отота скала. Але не зіпрет — лиш знищит...
1 сумно зітхнув, і сумно говорив далі...
— Так і моє жикє... Докив не ступив-сми на цесу доріжку, — був, от ік цес камінь, тихий. Я би нікому нічо не зробив бих. То би казати, кривди — нікому бих не зробив. І єк зачєр-сми онним пальцем-теж мож було мене зупинити! Словом онним добрим зупинити мож було. Але тепер — ха-ха! їк зачєр-сми на дві руці, заланцюгував си у цес талан гі-ренький по заміську шию, — нема тої сили на свікі, шоби мене з того визволила, шоби мене на старе місце вернула.
Глибока, щемлива тоска почулася в голосі опришка. Попустив низько голову.