Маруся вибігла з лісу.
Що буде, то буде, але в ліс вона більше не піде. Тут хоч видно далеко наоколо.
Тихо, нога за ногою йшла вгору. Приємним шелестом оповідала щось півзгоріла жовта трава, якийсь звірок юркнув між кертовинням, киваючи задом в галопі. Подмухував зрідка вітрець.
От дійде до вершини, сяде там високо-високо, над тисячею гір і буде дивитися. Шкода лиш, що не взяла нічого їсти, але — то пусте. Може, не захочеся.
І вийшла високо, на шпиль ґруня. Тут тягло теплим вітром з Угорщини. Літав він там десь, безжурний вандрівець, над чужими хатами, шепотів щось смерічці чужій * а тепер от прибіг сюди і лащиться... Милий!..
Рівний-рівненький, гладесенький камінь. Сіла на нього, і в тихім усміху застигло лице. Давно вже не усміхалася. Давно вже не чула спокійного биття серця, не чула, як віночок плететься, мов срібно-прозорий струмочок тонесенький... Квіточки синенькі, біленькі, запашнеє зіллячко... Радість ніжна і любов... і передзвін вечірній.
...Сама себе вколисала думами-колисанками, сама собі виспівала беззвучно, мов заснула, не дрімаючи, мов потала у чистую воду, у море трав квітучих.
І чи довго так не тут була, — не знала. Але коли враз збудилася, мов штовхнув хто, — жах перейняв її від стіп до голови.
Півнеба проковтнула мутно-чорна обважніла хмара. Неначе величезний старий червивий гриб позвішував білесува-те ховзьке шмаття і, здавалося, от-от обірвуться ці замусоле-ні клапті й ляпнуть на землю, зловонно розреготавшися.
Середина тучі — спідчорна-сиза і клубиться, клубиться, гонена неодолимою дикою силою. І все, що під тучею, стало маленьким, чорним, хижо пооскалювалося, готовлячися до бою. Величезні плями жерепу стали чорними, як воронове крило.
От захитався кедр на сусіднім ґруні. Перший! Він знав, він чекав уже — і от говорить тепер! Знак дає, що скоро прийде вітер: «Скоро прийде вітер! Чи чуєте ви, всі далекі і близькі браття мої! Скоро прийде вітер! Готовсь!!»
Де-не-де між обривками сизих чудовищ, спрутів і смоків тремтіла ще невідрадними плямками, вся перелякана, калюжка блакиті. І вертілася, і тікала, і ховалася, а її засмоктували в судорожній ненаситності хоботи і, з’ївши, простягалися далі і далі, в безумнім голоді й шуканню.
1 зрівнялися верхи, бо ніхто не хоче бути вищим в сю хвилину. Кругліше виставили горби свої спини, приготов-ляючися до лютої боротьби, до боротьби не на життя, а на смерть. Хтось згине сьогодні!
Вітер!.. Уже!..
Уже дихнув, але ще не злобно. Ще не оп’янів, варвар. Злегка лиш свиснув, молодшого брата висилає кулачки зачинати — а вже в’ється кедрина, що високо, вище всіх стала, а вже крутиться, мов в агонії, вимахуючи обірваною вершиною величезні кола. От наче здавив хто за горло і вирватись треба.
Рвонув вітер під небесами, і, крикнувши півзадушеним криком, щезла остання крапелька блакиті. От коли все стало чорне! Повітря посиніло, темно. Заклубилися тучі на ближніх і далеких верхах, поховалися рельєфи, і залягла доокола безгранична, необ’ятна, страшна пустиня.
Маруся похолола... Чула, як стигло серце. Незрозумілий, елементарний якийсь жах перетряс нею цілою, мовби не було зовсім десяти тисяч літ, мов у перший раз зайшов сюди, у гори, півголий, зі шкірою лиш звірячою на плечах дикун, і от, видячи лють злого бога, що з’їв сонце і випив блакить — от падав з роздираючим душу криком на коліна і простягав руки до чорних злих небес. Але, почувши невмолимий голос гнівних сил, почувши приговір свій в далекім реготі велетнів, — давив голову руками і з виттям звірячим, в безумнім пароксизмі безумного жаху, біг, біг, вибалушивши очі, з кривавою піною на устах.
...Так бігла Маруся. Куди? Пощо?!
Уже рвав вітер киптарину з плечей. Уже вхопив з волоссям разом хустину, зірвав і, злопотівши нею побідно високо в воздусі, помчав під небо. Волосся віялося і тягло назад — от мов заплутав хто руку і тягне. А Маруся все біжить, біжить... У ліс під смереку! Обняти її, як матір, і притулитися, і кричати разом із нею від страху.
Але до лісу ще далеко. Боже, чому так далеко до лісу! А вже впала крапля на голову. Велика, дзвінка... А от друга, третя... Мов клевчики маленькі гномів падають на голову, мов холодні ігли втикаються. Скорше, скорше, на бога, скорше!.. А вітер побачив — і зареготав, затюкав, підганяючи: «Убігай, убігай-ай! Га-га-га-га-га-<га-га-а-ай!..»
І ніч спустилася. Стало темно. Різнула блискавиця, мов крикнули зразу всі простори і гори, і — вдарив грім!
Сто літ злобно збирався з силами, стежив, висліджував — і от підстеріг. Над самою головою торорохнув, мовби земля провалилася, мовби море піднялося до небес, і покотив, покотив далі, далі торжество своє, перемішуючи тучі і гори перевертаючи.