І поплелися мрії за мріями, думки за думками. Не були вже такі безвідрадно темні, не лякали. Буде трудно, правда. А надто на перших початках — ну, то що? Не всім же легенько та жартуючи живеться на світі: «Дяче, дяче! Чого твоя сім’я плаче?» — «Не всім же й співати», — нараз пригадалася поговірка, і навіть розсміялася Маруся.
Опришки приїхали пізно ввечері, майже ніччю. Перемоклі, перемордовані, а вже злі — так і не доведи боже.
Довелося лежати на чистій полонині, де куди око лиш гляне — все трава, трава. Ні горбочка, ні корчика. Навіть же-репа не було видко.
А до того ще й лежати довелося даремнісінько, бо жадних купців не було. Чи набрехали опришкам вісники, чи купці, дізнавшися так або інак про засідку, об’їхали боком, чи самі опришки спізнилися та прийшли вже в порожній слід, — вже хто його там знає, як воно там було, але випад був цілковито даремний.
І гаркали один на одного, погана лайка туманом висіла в повітрю, чувся запах крові. Перетягнися й трісни одна якась струна — і все закінчиться загальною бійкою.
Центром тої всієї ненависті нараз став Марусяк, і можна було думати, що на нім все окошиться. Але він був такий напружений, так чекав, коли ж се зачепить його котрий хоч краєчком слова, що його попросту оминали, як скаженого пса. Навіть Юрчик не чіпав Марусяка, лиш їхав собі ззаду та підсвистував. Він менше всіх відчував незадоволення з приводу невдатної експедиції.
І їхали майже цілу ніч. Не можучи зачепити Марусяка, лаяли товариша, весь світ, бога. А як Марусяк від’їхав далеко вперед, замовкли й їхали в злобнім мовчанню.
А прибули на місце — пили горівку. І для того, щоби зігрітися, і для того, щоби залити злість, люту, ненаситну злість. Давали й Марусі пити, але вона не захотіла.
А як уже напилися, обнімалися, цілувалися, але чулося в тій усій ніжності, іцо за недокурений скруцак титиню кожний готов перерізати горло товаришеві.
Напруження минуло, зате знов почалася критика, знов почали пропонувати Юрчикові брати отаманство. Говорили од-верто, не звертаючи уваги на те, що Марусяк сидить тут же і що кожне таке слово гірше ножа його крає.
І ще невідступніше почала переслідувати Марусяка думка вчинити щось славне, щось такого, аби змусити людей говорити лиш про Марусяка, кажучи: «А так. Був Добуш, був. Але тепер є Марусяк, а цес, браччику, ще й Добуша перевершив».
Як то Добуш... На Косів ходив! На Косів, рахувати! Та ставав на горі і бартку метав униз, на торговицю, на саму середину. А торговці вже знають, чия то барточка, та й нічо не кажуть, лиш несуть Добушеві на гору грошей, фантя, будже-ниций, ковбас. Та такого му' назносє, що неспроможеш занести усєго.
І в п’яній голові Марусяка зародилася думка — самому піти на Косів. Так, як Добуш.
Занадто смілою була би ся гадка на тверезу голову. Косів був порівнюючи многолюдний; стоячи так близько до розбійничого району, мусив бути завше насторожі. Трудно було підійти, ще трудніше було заволодіти.
І сам чув Марусяк, що не по силі бере ковбок, але ся гадка колом засіла у нього в голові, і він не міг уже її позбавитися.
Мав надію на несподіваність нападу.
— Ніхто ж не ме знати. Зненападу єк ударити, то хуч не знати йкий фестунок мож узєти. Хіба би лиш Золоту Баню не взєв, бо сокочєна дуже.
І спати ліг Марусяк із сею думкою, і прокинувся з нею ж. І ходив цілий день, і все думав. І уже, можна сказати, рішив сам для себе, що буде таки так, але сього ж мало. Треба ж іще й леґінів переконати — сам не підеш. А для того, значить, треба виступити з готовим, цілком виробленим планом, аби могти відповісти на кожне питання, аби аргументувати моцно й переконуюче.
Але надаремно Марусяк морщив брови, думаючи, тер собі чоло — з того нічого не виходило. В голову лізли самі дурниці. «Іти на Косів» — в тім був і початок, і середина, і кінець. А як, що, чи буде з того хосен, чи не зійде все на пшик або ще на що гірше — до того мисль не доходила.
І ся нерішучість та порожнеча відбилася навіть на характері й зовнішнім вигляді тої промови, яку мав нарешті Марусяк до своїх леґінів. Не було свободи, не було сміливості, молодечості. Почав мусолитися, плутатися.
— ...Бо то, рахувати... браччики... шо, най так скажім, ніби... ніби тото оннаково... Бо то не дідьки там сидє. Єк другі розбивали та й брали — чіму ми ні? Б’ємо, та й вже.
Єдине, що могло урятувати становище, — се ентузіазм. Щоб скрикнули леґіні, щоб вдарили топірцями — о!.. Тоді б підняв голову Марусяк! Заблищали би очі, голос набрався б металевого відтінку, кутики губ скривилися б кпинливо.