Але — ентузіазму не було. Пропозицію стріли повним мовчанням, що граничило вже з ворожістю. Мало того — появилася опозиція. І то сильна, рішуча. А підняв її Юрчик.
— Шо? Не уродиш си ти з псом Косів рабувати, недолуп-ку ти їден? Таже Косів — наша мама! Косів нас вигудував, а ти хочеш го рабувати?
Звідки так ґвалтовно перейнявся Юрчик такою любов’ю до Косова, де на три чверті, а то й більше, було ненависних йому торгівців, — бог його святий знає. Впрочім, аргументація його не обмежилася сентиментами.
— А варта? А люде? А пушкарі? Чув-сми, шо ди1 гармату привезли до Косова нову. Там таке пудо пуденне, шо му й рахунку нема. Єк ударит — громадами нарід валит. Єй, мо-лодєку, молодєку — дурний піп тебе хрестив.
Юрчик прямо їв Марусяка словами, гірше заліза його пік. Марусяк нібито пускав усе те мимо вух, набирався рівнодуш-ного вигляду, але всередині у нього все кипіло й варилося, а в голові роїлися сотні найдикіших гадок про пекольні роди пімсти, навіть про підлий напад ззаду: мовляв, як почнеться стрілянина, — стати позаду, торохнути з пістоля у потилицю, аби коротка їй лика була, та й вже.
Але поки що на ці слова Юрчика Марусяк не відповідав ані звуком. Говорив далі, мовби й не чув нічого:
— Єк гадаєте, годні хлопці? Воно ніби, рахувати, я є вотаман, але про то, шо я є вотаман, я не можу за всіх однов свойов голов гриміти. Єк ви мете говорити?
. Але Юрчик нікому не давав сказати й слова.
— Добуш не питав свої леґіні, ци позволєєте, браччики, ци ні, ци будете ласкаві йти, ци ні? Він лиш казав: завтра у такім і такім чєсі маєте бути лагідні — та й вже. Та й конець! І кождий го слухав, кождий робив, що му приналежно. А то чіму то так ішло? Бо Добуш не говорив пустого. Ади, на вітер не брехав, гий пес, лиш саме чемне говорив. Сім раз погадав, а раз ісказав. А йк котрий навикне отак брехати, аби лиш собі та й другим голову крутити, то й не вартуєт тото слово нічо та й кожен має на тото нахаркати та й розітерти.
Ледве стримував себе Марусяк. І знов удавав, ніби не чує слів Юрчика.
— Єк же то буде, браччики? Єк кажете?
Голоси поділилися. Старша генерація опришків перейшла на сторону Юрчика рішуче й твердо; молодша ніби трималася Марусяка, але якось непевно, без запалу.
Марусяк погадав, що може, ліпше буде піти пріч.
— Думкуйте, думкуйте, браччики-леґіники, а я йду спати. Гей ти, попаде! А йдім до спання.
Маруся мусила йти. Від внутрішнього якогось страху колотилося серце, і вона ледве встигала йти за опришком. А він ішов, весь переповнений люттю, котру не було на що вилити.
Страх Марусі все виростав. Просилася.
— Я не хочу ще спати, Дмитрику... Я ще верну до вогню.
— Іди. Я хочу з тобов бути, — і штурхав її в спину.
— Не штурхай мене... Я щось тобі скажу...
— Нічо розумного не скажеш. Іди, — і знов штурхав, тепер уже умисне.
Сама не знала Маруся, чому її обхоплює такий жах. Чіплялася опришкові за руки, хотіла зупинити, але він відпихав її грубо і гнав, як худобину, вперед.
— Дмитрику... голубчику... Дмитрику...
Маруся задихалася.
— Я тобі щось скажу... Дмитрику... Я... вагітна...
— Дідько не видів! То шо з того? Ти мені любасков була та й будеш, а того бахура хуч зара’ вивержи, а хуч потому.
— Дмитрику!
— Я бахурами не требую. Не на тото я тє брав, аби ти ба-хурі мі плодила, а на втіху собі. Йди... — і додавав поганої лайки.
Нервовий якийсь переляк все більше й більше заволодівав Марусею. Вся дрижала з ніг до голови, упиралася, а на порозі печери з криком упала на коліна перед опришком і цілувала йому руки.
— Дмитрику! Молю тебе... Ти ж покалічиш... Ноги тобі цілуватиму, — і падала лицем на землю, губами шукала ніг.
Але занадто вже багато терпів опришок там, коло вогню, занадто багато понижався, щоби не нагородити себе тут повнотою власті. І тріпотів сладострасно від сих жіночих ридань, хотів би вічно їх слухати. А потім, лаючи волю невід-зивному покликові плоті, — шваркнув Марусю на шкіри одним рухом. Падаючи, скрикнула вона, інстиктовно ухопившися за живіт...
XXXIV
Марусяк таки настояв на своєму, що похід на Косів був рішений.
Але ж бо й Юрчик теж настояв на своєму, бо всі ліпші опришки йти на Косів не захотіли і майже цілком відділилися від компанії. Так що доходило навіть іноді до цілком поганих сцен.
Отже, Марусяк опинився майже без леґінів. І лиш з упертості, лиш тому, що встид було назад лізти, лиш і тому стояв на своєму, сам бачачи все ризико й безумство затіяної справи.
Гризся сумнівами. Ще будь усі леґіні при ньому, нарід досвідчений, дужий — ну, ще би мож пробувати. Але з сими рештками — ну що ж подієш? Це ж храбустє. Дібрати-то си доберет, але шо з того?