— Ой, дайте, браччики, покі’! — казав який-небудь гуцу-лик, приймаючи озабочено-приятельский тон. — Там такого пушкаря набито, шо от їк у бербеницю. Та й виджу я, шо нема тої дійми у вас, аби Косів узєти.
— Біда би з тє говорила та біда брехала! — лютився Марусяк. — То мі не леґіні, ци єк, аби того не діймити? Ци не брав-сми містий ніколи?
Але ватага деморалізувалася. Найбільше новенькі: все шепотяться поміж собою по корчах, а спитай — похапливо відповідають: «Та то ми нічо... То ми свої...»
Трійка таких младенців відстала, ніби остугви потужити, але як тільки решта віддалилася трошка — чимдуж побігли назад.
— А... вашу псом маму іздохлим! — крикнув Марусяк і, забувши обережність, вистрілив з пістоля, але хибив. Озватися на то ніхто не посмів, але бурчали собі під ніс щось не зовсім миле для отамана.
Та в нього вже вступив опірний дух. Блискав очима, мов ножем, і коли хто звертався до нього з яким звичайним запитом, відповідав так, мов зарані вже приготовлявся до дер-зької опозиції.
— Я вам покажу!.. Я вам усім покажу, єкий то рахунок ідет! — гаркав він і скрипів зубами.
Маруся їхала конем. Була змучена і фізично, і морально. Опришок не спускав з неї ока, а коли говорив до неї, то самими лайками. Вже інакше не називав, як: «Гей ти, курво моя!» — і плів усяку брудоту, котра лиш приходила в голову. Навіть опришки — спочатку сміялися, а потім перестали: занадто вже.
1 їхала так Маруся, вся зранена, не говорячи ні одного слова. І не почувала навіть голоду, нічого не чула вже.
— На їдж! — і опришок кидав їй, як собаці, кавалок брудної кулеші, але Маруся не ворушилася...
«Буду вмирати з голоду... буду вмирати з голоду», — тупо твердила собі в душі і не брала нічого до уст.
Ослабла й хиталася на коні. Але о спочинок також не просила.
Опришки їхали борзо. Власне кажучи, ніхто з них не вірив направду, що напад таки відбудеться, але їхали якось інерцією і то так борзо, що наблизилися до Косова дуже рано. Треба було стати на перечекання.
— Най си втихомирит. Най спати полєгают, та й тогди май...
Спустилися десь у лісок, попутали коні, полягали. Хто їв, а хто заснув. Маруся сіла окремо і задумчиво дивилася, як грають промені заходящого сонця на протилежних верхах. Все уже перетяглося синевою доокола, вечірні тіні зазвучали дружно, одностайно, земля забувала сонячне світло і його поклики: десь воно, може, й існує, сонце, але не треба його, не треба... Ліпше тихо спочити... ліпше не тривожитися...
Але сонце, вмираючи, заспівало лебедину свою пісню. Невидиму хмарку прорвало десь за горою, висипало найліпше своє золото і порозсипало на вершинах гір. «Дивіться! Чи не жаль вам такої красоти? Але — не прощайте, а — до побачення!..»
І засяло надією на будучий поворот червоне каміння, за-красилася-запишалася тонка смерічка весільним убором передсмертного обручення з сонцем, а купка княгинь-беріз, обіллявшися золотом, стройно заспівала дівочим хором.
І підіймалася золота сонячна пляма все вище й вище, ронячи багатства в дорозі, і де пройшла, — лишила звуки і пам’ять по собі. І легше було з ними жити, легше примирятися, легше забувати...
А Маруся стежить зором за цим золотим шествієм, слухає гімнів прощальних і згадує з тоскою, як завше цей останній промінь сонця золотив хрест на криворівській церковці, цілував на сон грядущий і, благословившися, тоді ховався за гору.
Нараз скочили опришки. Зацокали пістолі...
Маруся глянула... З пригорбка спішно біжить якийсь чоловік, але сюди. Вимахує крисанею.
— Стій! Стрілєю! — гукнув Марусяк, але чоловік не зупиняється і ще більше розмахує крисанею.
Щось шпигонуло в серце Марусяка. Впився очима— і пізнав батька.
— Дєдю!.. Шо з вами?..
Старий підбіг, але говорити не був у силі... Упав і, розкриваючи неприродно рота, хлипав повітря, мов риба. А як відпочив та оповів опришкам, що за пастку приготовили на них Юріштан із Гердлічкою, — мов обухом кожного по голові тріснув.
Все пропало!.. Жах обхопив в одній хвилі, як вогонь обхоплює сухий солом’яний стіг.
— Гей, кікаймо!
— Не буде вже тут, бачу, ні дівки, ні горівки. Ліпше таки кікати чимборше.
— А шош, браччики? Лиш-таки жива смеркь, та й вже.
— Єк же то ти так, пане втамане? Не покємував си добре та й пішов, через дурний поріг переступивши?
— І нас за собою покєг!
— Гой-га! їли би таких вотаманів пси у середу під четвер.
Марусяка як прислопило.
— Чекайте, браччики, чекайте... Бо ми си в голові зако-машило...
— Нема тут шо чкати, пане ватажку. Чкай сам, коли хоч, а ми вже не гонні.
— Чкай на свою голову, а витак меш видіти, де будеш ночувати.