Третій:
- Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жінков? Та, бачу, вже її добиває. Десь ще з осені з'їхала комісія з банку до него та й каже: або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє. Звертівси, звертівси, та й до жіночої пайки. Дурна жінка бери, та підпишиси у нотаруша, та дай свій грунт продати. Ніби дістала якись тот вексіль, вповідають люди, але тепер і тот вексіль боками лізе.
Перший:
- Ой, правда, що дурна! Друга жінка, та й дітей нема... Та най би чоловікові яка примха сталаси, та й шуруй, бабо, попід чужі плоти. Таже діти від першої зараз би нагнали. Та й шукай, бабо, права не знати де і з чим.
Другий:
- То вона, бачу, дала тот вексіль братові, а тепер приходить речинець платити, та й дотискають. Та тепер там у хаті таке покаяніє, що би птаха не сіла на хату. Як дізнавси, що вексіль вже у місті, та як прилетів з міста, то й коні не розпрєгав, але влетів до хати та до жінки.
- А вексіль де? - каже.
- Ой, я дала братові.
- То в тебе брат чоловік ци я? - та, бачу, бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, та й розум стратив.
- Клади,-каже,-голову на поріг, най рубаю: ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницю, а діти жидам воду носити!
А вона, бачу, молила та просила:
- Ой,- каже,- чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дитину, а най же тобі що станеси, та й я піду попід чужі вугли кукати?
- Меш,- каже,- кукати, як глуха зазуля, заки ті у гріб не зажену.
Та й лєгли отак спати, він з краю, а вона від стіни. Щогодини, бачу, вставав та бив. Кажуть, що болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив, та прив'єзав, та місив обцасами , як у глину. Най бог боронить від такого!
Третій:
- Здурів чоловік, та й решта! Таже він рано відв'єзав її та й казав, аби файно вбраласи, бо підуть на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але, вповідали люди, що на храму вона скинула кіптар, а сорочка кервавіська! Обступили її жінки та питали, що то ї таке? А вона, бідна, в плач! Всі храмові іззираютьси як на чудо. А Тимофій, бачу, встав із-єа стола та й: жінко, каже, марш додому! Та так вони по-храмували. Як вертали додому, то лиш один бог знає!
Перший:
- Геть люди падуть удолину так, якби їх хто трутив у бульбону.
Другий:
- Таки небіщик Максим щось знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікають...
Третій:
- Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? Лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав грунт і воли, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
- Та мав, але де тому кра-ай? Де, де, де-е?
- От якось ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої - балу та балу, а ноги, сараки, йдуть. А ви завтра де йдете?
Перший:
- Та до двора!
Другий:
- А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.
Третій:
- А я до ксьондза.
СВЯТИЙ ВЕЧІР
Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і без упину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.
- А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюйтеси в лахмітя, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти, та в'єнуть, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб, та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіть собі свєта по-божому. А може, ще люди вам що внесуть. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб'єте.
- Коли ж бо я, сину, кількому морозові і такі студені не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б'ю, бо би-м на місці задеревіла, якби-м не била.
- А ноги ніц не стухають?
- Ноги, синку, як коновки, набриніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.
Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.
- Я не годна ночі зночувати, такі ночі довгі, довгі, як коли би десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатися не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім стуленім вертепі.
- Та коби хоть бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.
- Ой синку, я так тої смерті, як мами рідної, чекаю. Вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привидитьси, бо як привидитьси, та й незабавки таки приходить. Але не привиджуєси.
- Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте непранку, та най на вас сорочку натягну.
- Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, що-м цу на собі загріла, та й, як якийсь казав, своїм нендзі рада, що-м заплодила, бо все вкусить, то от як тепліше в шкіру.
- Ви вже розум вістаріли, таже не мете на різдво у такі нендзі сидіти!
Натягав на маму сорочку.
- Не далекі ваші гони, кості, як мечі, із шкіри вілазє,- коби борше.
- Та й я того, синку, кажу, коби борше.
- Та свєткуйте здорові.
- Йди, йди, бо то панцька служба.
Дрожала на печі зі студені і головою в стіну била.
- Тото добру дитину маю, тото ходить коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, що мама з торбов ходить. Благослов'ю ті, синку, на все добре.
І рукою благословила.
Легонечко ковтала головою в стіну, як би з радості, що сина доброго має.
- Славайсу.
- Навіки слава.
- Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.
- Прости біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.
Хрестилася синіми руками.
- Славайсу.
- Навіки слава.
- Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіть.
- Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.
Шепотіла молитви.
- Славайсу.
- Навіки слава.
- Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свєто, а в нас як би тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. Ще того свєт-вечера вони нам вечерю лагодили.
- Я, сирітки, віб'ю поклони за вашу маму. Дівчина плачучи вийшла, а баба продувала порох із печі та цілувала землю і поклони била. Дуже богато мисочок люди поназносили. Вечір ловив за очі, і баби вже не було видко, лише її молитви розходилися з печі по хаті.
Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки зделенькотіли.
- Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечера не заколідує, такого великого вечера, лиш ти бабі колідуєш.
В руках держала плящину з горівкою.
- Я буду горівочку попивати, а ти мені файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси.
Пила.
- Як би не він, та й би ні аж навесні найшли, якби сопуха з печі аж на дорогу вдарила.
Пила.
- Аді, оцеї, грушечко, жіноцької, що каже:
Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.
- Тепер увесь мир, увесь рід колідує і веселитьси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавньої, мому Митрові:
Верещала, як би з неї хто паси дер.
- Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п'ю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой ні! Я не твоя вже ґаздиня...
Пила.
- Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з торбов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.