— А скільки є театральних п’єс у Франції? — спитав Кандід у абата, і той відповів:
— П’ять чи шість тисяч.
— Багато, — сказав Кандід, — а скільки серед них гарних?
— П’ятнадцять чи шістнадцять, — відповів абат.
— Багато, — сказав Мартен.
Кандід був дуже задоволений із актриси, що грала королеву Єлизавету в досить пласкій трагедії82, яку інколи ще виставляють.
— Ця актриса, — сказав він Мартенові, — мені дуже подобається: вона трохи нагадує Кунігунду. Я був би дуже радий з нею познайомитись.
Перігорський абат запропонував провести його до неї. Кандід, здобувши виховання в Германії, спитався про етикет і про те, як поводяться у Франції з англійськими королевами.
— По-різному, — відповів абат, — у провінції їх водять по шинках, а в Парижі їх шанують, поки вони вродливі, а по смерті викидають на смітник.
— Королев на смітник? — мовив Кандід.
— Так воно й є, — сказав Мартен. — Пан абат не помиляється. Я був у Парижі, коли панна Монім83 відійшла, як то кажуть, у інший світ. Їй відмовили в тому, що ці людці звуть посмертною шаною, тобто права гнити з усіма міськими шахраями на якомусь гидкому кладовищі; товариші поховали її окремо на розі вулиці де Бургонь; це, мабуть, дуже мучило її; з неї була людина найшляхетніших поглядів.
— Це дуже неввічливо, — сказав Кандід.
— Чого ви дивуєтесь? — мовив Мартен. — Так уже створені ці люди. Уявіть собі всі можливі противенства і всі суперечності — і ви знайдете їх в уряді, по судах, у церквах та видовищах цієї веселої нації.
— Чи правда, що в Парижі завжди сміються? — спитав Кандід.
— Так, — сказав абат, — але то від нервів. Тут скаржаться на все з реготом і сміючись роблять гидоти.
— А хто ота, — спитав Кандід, — гладка свиня, що наговорила мені стільки лихого про п’єсу, над якою я так плакав, і про акторів, що так мені сподобались?
— Це злосливець, — відповів абат, — він живе з того, що лає всі п’єси і всі книжки. Він ненавидить чужий успіх, як євнухи ненавидять насолоду. Це один з літературних гадів, що живляться болотом і отрутою, це газетний пасквілянт.
— Кого ви називаєте газетним пасквілянтом? — спитав Кандід.
— А це такий писака, одно слово, Фрерон84, — відповів абат.
Так міркували Кандід, Мартен і перігорець на сходах, дивлячись, як розходиться публіка з театру.
— Хоч я й дуже поспішаю побачити Кунігунду, — сказав Кандід, — проте хотів би повечеряти з панною Клерон85, бо вона здалася мені чарівною.
Абат не був близький до панни Клерон, що зналася тільки з порядним товариством.
— Її запрошено цього вечора, — сказав він, — але я можу, коли ваша ласка, повести вас до однієї знатної дами, і там познайомитесь із Парижем, так ніби прожили в ньому чотири роки.
Кандід, що з природи був цікавий, згодився піти до дами, в передмістя Сент-Оноре. Там грали у фараона; дванадцять сумних понтерів86 тримали кожен у руці по колоді карт — реєстр своїх нещасть. Панувала глибока тиша; обличчя в понтерів були бліді, обличчя в банкіра — стурбоване, а господиня, сидячи біля цього безжального банкіра, стежила рисячими очима за всіма ставками і ходами, і коли хто загинав ріжки своїх карт, вона суворо, але ввічливо казала їх розігнути, і то не гніваючись, щоб не втратити своїх відвідувачів. Ця дама називала себе маркізою де Пароліньяк. Її п’ятнадцятилітня дочка сиділа серед понтерів і показувала очима на всі шахрайства бідолах, що намагалися зменшити жорстокість долі. Абат-перігорець, Кандід і Мартен увійшли до зали; ніхто не встав, не привітав, навіть не глянув на них; усі були вкрай захоплені своїми картами.
— Пані баронеса Тундер-тен-Тронк була ввічливіша, — зауважив Кандід.
Тим часом абат шепнув щось на вухо маркізі; та підвелась і вшанувала Кандіда милою посмішкою, а Мартена дуже шляхетним нахилом голови; вона звеліла дати місце й колоду карт Кандідові, що за дві талії87 програв п’ятдесят тисяч франків. Після цього сіли вечеряти, і всі дивувались, що Кандід не стурбований своєю втратою. Лакеї говорили між собою своєю лакейською мовою:
— Напевне, якийсь англійський мілорд.
Вечеря була, як і більшість паризьких вечер: спочатку — тиша, потім — злива слів, де нічого не можна розібрати, потім — жарти, здебільшого безглузді, брехливі новини, дурні міркування, трохи політики і багато лихослів’я; говорили і про нові книжки.
— Чи читали ви, — спитав абат-перігорець, — роман пана Гоша88, доктора теології?