— Бачите, — сказала дама, — ви чужинець. Своїх паризьких коханців я змушую часом томитися по півмісяця, а вам віддаюся з першої ночі, бо треба ж ушанувати вестфальського юнака.
Побачивши на руках молодого чужинця два величезні діаманти, красуня так похвалила їх, що з пальців Кандіда вони перейшли на пальці маркізи.
Повертаючись додому зі своїм перігорським абатом, Кандід почував муки сумління за невірність Кунігунді. Абат взяв участь в його горі; він дістав тільки невелику частину з п’ятдесяти тисяч ліврів, що програв Кандід, та з вартості двох напівподарованих, напіввідібраних діамантів. Але він мав на думці використати до краю всі можливості, які могло йому дати знайомство з Кандідом. Він довго говорив з ним про Кунігунду, і Кандід сказав, що щиро попросить цю прекрасну дівчину вибачити за свою невірність, коли побачиться з нею у Венеції.
Перігорець подвоїв свою люб’язність та увагу, беручи близько до серця все, що Кандід говорив, робив і що думав робити.
— То ви матимете, — сказав він, — побачення у Венеції?
— Так, панотче, — відповів Кандід, — мені конче треба знайти Кунігунду.
Потім, захопившися втіхою говорити про своє кохання, він розповів, своїм звичаєм, частину своїх пригод з цією славетною вестфалійкою.
— Гадаю, — сказав абат, — що панна Кунігунда дуже розумна і що вона пише чарівні листи.
— Я не одержував жодного, — сказав Кандід, — бо, уявіть собі, я ж не міг їй писати, коли мене вигнали із замку через кохання до неї, потім я дізнався, що вона померла; згодом знайшов її, але знову втратив, а тепер послав по неї гінця за дві тисячі п’ятсот льє і чекаю від нього відповіді.
Абат уважно слухав і здавався трохи замисленим. Потім він попрощався з обома чужинцями, ніжно обнявши їх. Вранці Кандід, прокинувшись, дістав листа такого змісту:
«Мій коханий, от уже тиждень я лежу слаба в цьому місті і дізналась, що й ви тут. Я полетіла б у ваші обійми, коли б могла підвестися. Я знаю, що ви були проїздом у Бордо; я лишила там вірного Какамбо і стару, що мають незабаром приїхати. Губернатор Буенос-Айреса забрав у мене все, але мені лишилось ваше серце. Приходьте, ваша присутність поверне мені життя, коли я тільки не помру з радості».
Цей чарівний, цей несподіваний лист навіяв Кандідові невимовну радість, а хвороба Кунігунди пригнітила його сумом. Вагаючись між цими почуттями, він узяв своє золото та діаманти і пішов з Мартеном до того готелю, де була Кунігунда. Він увійшов, тремтячи з хвилювання; серце йому билось, і голос уривався. Він хотів підняти завісу над ліжком і попросив принести світло.
— Обережно, — сказала покоївка, — світло вб’є її! — І хутко спустила завісу.
— Люба моя Кунігундо, — плачучи, сказав Кандід, — як ви себе почуваєте?.. Коли ви не можете мене бачити, то хоч обізвіться до мене.
— Їй несила говорити, — сказала покоївка.
Тоді дама простягла з ліжка пухку руку, яку Кандід довго обливав слізьми, а потім засипав діамантами, лишивши повну золота торбинку поруч на кріслі.
Під час цього захоплення увійшов поліцай з перігорським абатом та вартою.
— От де, — сказав він, — ті два непевні чужинці.
І наказав їх схопити і вести до в’язниці.
— В Ельдорадо не так поводяться з чужинцями, — мовив Кандід.
— Я тепер більший маніхей, ніж був, — сказав Мартен.
— Та куди ж ви нас ведете? — спитав Кандід.
— До буцегарні, — відповів поліцай.
Мартен, опанувавши себе, домислився, що дама, яка вдавала Кунігунду, — шахрайка, панотець-перігорець — шахрай, що використав довірливість Кандіда, а поліцай — теж шахрай, якого легко можна здихатись.
Щоб уникнути судової процедури, Кандід, підбадьорений його порадою і палаючи ще більшим бажанням побачити справжню Кунігунду, запропонував поліцаєві три маленькі діаманти, кожен приблизно по три тисячі пістолів.
— О, добродію! — сказала людина з палицею із слонової кості. — Коли б ви заподіяли всякі можливі злочини, то і в такім разі ви — найчесніша людина в світі! Три діаманти! Кожен по три тисячі пістолів! Добродію, та я краще головою накладу, аніж поведу вас до в’язниці. Тут затримують усіх чужинців, але здайтесь на мене. У мене є брат в Дьєпі в Нормандії; я вас туди проведу, і, коли ви дасте йому кілька таких діамантів, як мені, він піклуватиметься про вас, як і я.
— А чому тут затримують усіх чужинців? — спитав Кандід.
Тоді заговорив абат-перігорець:
— Тому, що якийсь негідник із Атребатії91, наслухавшись усяких дурниць, учинив через те замах на батька, щоправда, не такий, як стався в травні 1610 року, а такий, як у грудні 1594 року92, такий, як і в інші роки та місяці робили інші поганці, — і теж наслухавшись нісенітниць.