— О Панглосе! — скрикнув Кандід. — Ти не передбачав такої гидоти! Чи не час уже мені зректися твого оптимізму?
— Що таке оптимізм? — спитав Какамбо.
— Ох! — відповів Кандід. — Це пристрасть запевняти, що все йде добре, коли все складається на зле.
Він умивався слізьми, дивлячись на негра, і, плачучи, вступив до Суринама.
Перш за все вони розпитали, чи нема в порту якого корабля, що міг би взяти їх до Буенос-Айреса. Той, до кого вони звернулись, був іспанський корабельник; він запропонував скласти з ними чесну умову. Він призначив їм побачення в шинку. Кандід і вірний Какамбо пішли туди разом зі своїми баранами.
У Кандіда що було на душі, те й на язику; він розповів іспанцеві всі свої пригоди і признався, що хоче викрасти Кунігунду.
— Навряд чи повезу я вас до Буенос-Айреса, — сказав корабельник, — мене повісять і вас теж. Прекрасна Кунігунда — найулюбленіша коханка губернатора.
Це вразило Кандіда, як блискавка. Він довго плакав і звернувся нарешті до Какамбо:
— От що треба зробити, мій любий друже, — сказав він йому. — У кожного з нас є в кишені на п'ять чи шість мільйонів діамантів. Ти спритніший за мене. Їдь до Буенос-Айреса і звільни Кунігунду. Коли губернатор опиратиметься, дай йому мільйон; коли він не згоджуватиметься, дай йому два. Ти не вбивав інквізитора, тебе не ловитимуть. Я сяду на другий корабель і дожидатиму тебе у Венеції: то вільна країна, і там не страшно ні болгар, ні аварів, ні євреїв, ні інквізиторів.
Какамбо привітав це мудре рішення. Тяжко було йому розлучитися зі своїм добрим господарем, що став найщирішим його приятелем, але радість стати йому в пригоді переважила горе розлуки. Вони обнялися, заливаючись слізьми. Кандід наказував йому, щоб не забував і старої. Какамбо рушив того ж дня. Добра людина був цей Какамбо!
Кандід прожив іще скількись часу в Суринамі, виглядаючи корабельника, що згодився б везти до Італії його самого та двох баранів, що в нього лишилися. Він найняв слуг і накупив усього, що треба на довгу подорож. Нарешті до нього прийшов пан Вандердендур, господар великого корабля.
— Скільки ви візьмете, — спитав Кандід, — щоб перевезти напрямки до Венеції мене самого, моїх людей, мій багаж і цю пару баранів?
Господар заявив, що хоче десять тисяч піастрів. Кандід не сперечався.
— Ого! — сказав сам собі мудрий Вандердендур. — Цей чужинець дає десять тисяч піастрів відразу. Мабуть, він дуже багатий.
Потім, повернувшись за хвилину, він заявив, що не може їхати дешевше, як за двадцять тисяч.
— Гаразд, ви їх матимете, — сказав Кандід.
— Еге, — мовив сам собі купець, — та він і двадцять тисяч піастрів дає так само легко, як і десять.
Він повернувся знову і сказав, що не може везти його до Венеції дешевше, як за тридцять тисяч піастрів.
— Даю тридцять тисяч, — відповів Кандід.
— Еге, — знову сказав собі голландський купець, — та й тридцять тисяч піастрів нічого для нього не важать; напевно, на тих баранах незліченні скарби. Але не буду вимагати більше, хай заплатить спочатку тридцять тисяч піастрів, а там побачимо.
Кандід продав два маленькі діаманти, з яких менший коштував більше, ніж правив купець. Він заплатив наперед. Баранів було перевезено на корабель. Кандід плив за ними човном, щоб сісти на корабель у рейді. Але корабельник не гаяв часу, наставив вітрила і рушив, скориставшися сприятливим вітром. Спантеличений і остовпілий, Кандід незабаром утратив його з-перед очей.
— Лишенько! — скрикнув він. — От підступний вчинок, гідний старого світу!
Він повернувся на берег, не тямлячись з розпачу; і не диво, бо він втратив скарби, що могли б збагатити двадцять монархів.
Кандід звернувся до голландського судді; а що він був трохи схвильований, то надміру став стукати в двері; зайшовши, він розповів про свою пригоду трохи голосніше, ніж належало. Суддя спочатку наказав йому заплатити десять тисяч піастрів за галас, якого він наробив; потім спокійно вислухав його, пообіцяв розглянути справу, тільки-но повернеться купець, і стягнув з нього десять тисяч піастрів на судові витрати.
Ця справа довела Кандіда до повного відчаю; правда, йому доводилось зазнавати нещасть у тисячу раз прикріших, але байдужість судді і спокій корабельника, що обікрав його, розпалили йому жовч і вкинули його в чорну меланхолію. Людська злоба встала перед ним у всій гидоті; гірко було йому на душі.
У цей час один французький корабель мав рушати в Бордо. Кандід, що вже не мав баранів, навантажених діамантами, найняв собі каюту за справжню ціну і сповістив по місту, що заплатить за перевіз і харчування ще й дасть дві тисячі піастрів тому, хто схоче з ним подорожувати, — з одною лише умовою, щоб то була найрозчарованіша і найнещасніша людина на всю округу.