– Сьогодні треба з цим кінчати, – промовив він, ніби ні до кого не звертаючись. – Завтра на роботі відпочинемо. До речі, сержанте, ви ще мені щось хотіли сказати.
Сержант переминався з ноги на ногу. Вуса його стирчали врізнобіч, і це ясніше від усяких слів говорило майорові, що Квочку хтось остаточно збив з пантелику.
– Але хто? – запитав майор, напружившись усім тілом.
– Цуцик, товаришу майоре. Рівно тридцять сім хвилин тому я напав на його слід.
– З ким був Цуцик? – майор поспіхом почав набивати люльку тютюном. Це надавало йому спокою й допомагало водночас зосередитися на головному, розмовляти з колегами, заспокоювати нерви й аналізувати.
– Доберман-пінчер був один. Він довго обнюхував стовбури дерев, тоді кущі і раптом щез. І тоді я зрозумів: Цуцик загубив професора...
– Любий мій Квочко, ви припустилися неймовірної помилки, знехтувавши двома такими важливими деталями. Перша – професорів склероз: Шлапаківський просто міг забути про собаку; друга – захопившись якоюсь ідеєю, професор зайшов бозна-куди. Не собака загубила професора, а професор загубив собаку. І ще одне: Цуцик знову йшов, як і вранці, в напрямку аеропорту?
– Достеменно так, товаришу майор.
– Тоді все зрозуміло. Де ваша дівчина?
– Вона у колясці.
– У якій колясці?
– У моїй колясці, від К-750.
– То несіть... Я вибачаюсь… Запрошуйте її сюди… Бо ще, чого доброго, вона нас за бюрократів матиме. Самі ж – негайно в аеропорт. Сліди Цуцика шукайте там. Знайдете – телефонуйте. Про все інше – також... Це дуже важливо...
Сержант, віддавши честь, по-молодечому круто повернувся й вийшов. Лейтенант Фостиков заздрісно глянув йому вслід і дещо напружився. Нарешті двері відчинилися, й поріг кабінету переступила чарівна дівчина в голубому. Сержант стояв трохи позаду. Ніби для контрасту.
Це була продавщиця з книгарні «Фоліант». На ній все було голубе: голубий бантик, голубі очі, голубі повіки, голубі вії, голубий атласний халатик, голуба кофточка, голубі босоніжки і така ж голуба сумочка, зроблена під голубий панбархат. Стрункі голубі лінії і цей голубий колір були наче навмисне вигадані для її обличчя і ніжних хвиль зачіски. Майор ледве стримався, щоб не впасти, і тому негайно сів. Лейтенант Фостиков навпаки – підвівся, і йому стало ясно: «Це і є той момент, коли закохуються з першого погляду».
«Господи, – забувши про свої атеїстичні переконання, прошепотів майор Ситорчук. – Як вона схожа на мою Галю... Наче дві вилиті статуетки з однієї форми...»
– Вас звати Галина? – запитав тремтячим голосом майор.
– Так, Галина. Але звідки ви знаєте?.. Ми ж з вами не знайомі...
– Наші майор знають все, кардинально, – втрутився сержант і хотів було посміхнутися, але майор зміряв його таким крижаним поглядом, що Квочка відчув: завтра о дев'ятій нуль-нуль у нього розпочнеться нежить, а це так невчасно.
Майор приводив у порядок думки. Мозок його інтенсивно працював. Лейтенант Фостиков, який не знав, куди подіти свої закохані в Галю очі, дивився, як імпульсивно набухають дві сині прожилки на майорових скронях, покритих першими ознаками легкої паморозі й бабиного літа. Майор думав. Він думав і дивився на дівчину в голубому.
Точнісінько так одягалась і його, Ситорчукова, Галина... «Тільки очі... Тоді ще не підводили дівчата очі голубим... Не було такої можливості й фарби», – зітхнув Ситорчук і відвернувся. Він відчув, як до горла підкочується непрошений тугий клубок, а з очей додолу просяться дві скупі чоловічі сльозинки. Майор до посиніння стиснув кулаки, взяв себе в руки і, повернувшись, по-батьківськи промовив:
– Розповідайте, Галинко, розповідайте.
У його голосі було стільки теплоти й ніжності, що Галина раптом не стрималась і заплакала.
– Тату, – ледь чутно прошепотіли її повні червоні уста, схожі на стиглу вишню сорту «бріот український». – Таточку...
Майор почервонів, як помідор. Він приголубив Галину і жестом наказав присутніх залишити кабінет.
Першим вискочив лейтенант; сержант, багатозначно крякнувши, вийшов останнім.
– Я не твій тато, Галино, – сказав майор. – Твоя мама помилилась.