Сержант нашорошив вуха. До його слуху долинули такі слова:
О Парфеноно, яблука чудові,
Але у них малий недолік є...
Голос Парфенони Микитівни:
Недолік, кажеш? А який, коханий?
Тенор:
Що мало їх мені ти подаєш...
– Як в опері, – тихо прошепотів сержант.
– Саме так, сержанте. Вони співають на мотив моєї улюбленої арії з опери. – Майор ще раз прислухався. – Ви спіймали нитку, сержанте?
Квочка поморщився. Вуса його зробилися їжакуватими, наче дві мікроантени від мініатюрного радіопередавача.
– Не спіймали? Ну як же? Це відомий мотив, арія з опери «Альцеста» Люллі. Так, саме Жана-Батіста Люллі – італійця, який став французьким композитором. До речі, він у чотирнадцять років був скрипалем і танцюристом при дворі Людовіка XIV. Невже ви не знали цього, Квочко? Ай-я-яй! Соромно. Оперні театри треба відвідувати, сержанте. І муздраматичні. І не тільки тоді, коли ви там патрулюєте. Не обкрадайте себе, Квочко.
Майор ще раз прислухався.
– Доніцетті, – вирвалось у нього крізь тютюновий дим. – Ну, звичайно, Доніцетті. «Любовний напій». Ох і шахрай, ох і негідник! Так обкрадати, – майор затягнувся, – класику. Ви чуєте, Квочко, якого він пускає півня? А фальш? Скільки в ньому фальші... А він міг би стати чудовим оперним співаком, якби пройшов по конкурсу і не спився. Ох і пройдисвіт. Ще одного півня запустив...
При слові «півень» Квочка напружився і двічі беззмістовно крякнув.
– Ні, що не кажіть, Квочко, а жінки всі однакові. Я знаю, ви засуджуєте ці мої погляди, але повірте мені на слово... Там, де серце бере владу над розумом, воно завжди обдурює його. Саме тому я й досі не одружуюсь. – Ситорчук замовк. З горішнього поверху спускались двоє і щось тихо говорили про житлово-комунальну контору, при цьому на кожному кроці промовляли слово «ліфт». Коли вони пройшли, Ситорчук продовжував:
– Як казала Нінон Ланкло, де початок приязні, там кінець коханню, а вже кінець приязні там, де початок зради. Що ви на це, Квочко?
– Не задавайте мені таких важких питань, – ледь не заплакав сержант. – Я людина практична. Давайте швидше приступимо до діла...
– Це все так. Але саме ви, сержанте, своєю думкою про оперу підказали мені чудову ідею. Якщо я не помиляюся, то це і є та центральна ланка, якої мені так не вистачало у моєму ланцюгу. Тепер мені все зрозуміло. Точніше, майже все. – Майор потер пальцями скроні. Сержант подивився на нього і про себе сказав: «Боже, яка тільки голова! Кросворди розгадує, неначе горіхи лущить».
– Приготуйте, сержанте, нашатирний спирт і ватку, – тихо сказав майор. – А потім уже голову. – Ситорчук відійшов до дверей і натиснув на кнопку, що нагадувала йому таблетку аспірину.
«Знову цвітуть каштани», – програв електродзвоник, і опера в кімнаті припинилась. Стало тихо, як у діжці з вапном. Десь скрипнула мостина. Майор вловив ледь чутний шерхіт. Йому здалося, що хтось у синтетичному халаті крадькома просувається до дверей. Ситорчук спробував уявити собі вигляд незнайомця: молодий, кремезний, спритний. Може, це він підійшов до дверей і заглянув у вічко.
Ні, так може ходити тільки жінка, яка вже не помічає ледь чутного шерхоту синтетичного халата чи капронових панчіх. «Цей звук доступний тільки чоловікам», – подумав майор і ще раз натиснув на кнопку. Цього разу електродзвінок видав цілу строфу «Київського вальсу».
– Не квартира, а музикальна шкатулка, – озирнувся майор.
Квочка стояв блідий і переляканий. Почулись чиїсь кроки. Десь за стіною чотири рази ударив старовинний годинник. У сержанта пішов мороз поза шкірою. Прискорено забилося серце. Останнім зусиллям волі він примусив себе дихати так, як майор, – повільно й тихо. Двері прочинилися, і раптом до ніг Квочки упала золота смужка електросвітла.
– О, майор Ситорчук, – люб'язно посміхнулася Парфенона Микитівна, ставши на порозі. – Ви таки приїхали... Але, я бачу, не самі... Щось сталося?
– Нічого особливого. Я хотів би бачити Арнольда Івановича, – він пильно глянув їй в очі. Вона витримала цей погляд і, не кліпнувши, відповіла:
– Пробачте, але він тут більше не живе.