– Як? – цього разу довелося дивуватися майорові.
– Ми з ним розлучаємось. – Парфенона Микитівна посміхнулася, як реєстраторша в Палаці щастя. – Щоправда, не офіційно. Але він запевнив мене, що додому не повернеться...
– Але я бачу деякі його речі...
– Нолик… Пробачте, це я по-домашньому… Сила звички… Арнольд Іванович, – Парфенона Микитівна хвилювалася, силкуючись вичавити невимушену усмішку, – сказав, що збирається купити особняк або кооперативну квартиру... Це я порадила йому. У нас, знаєте, – посмішка з й уст щезла, – не складається спільне сімейне життя. Він ніяк не може зрозуміти, чого я хочу... У нас, виявляється, немає спільних інтересів. Я б вас запросила до господи, але... Я така розпатлана... Знаєте, вихідний... Одне слово, санітарний день, як на дверях крамниць пишуть...
«Артистка, – подумав про неї сержант Квочка, – оперна. Щойно співала, а тепер...»
Майор озирнувся й сердито зиркнув на Квочку, немов кажучи: «Давайте без цих образливих слів, сержанте».
– Тоді ми на секунду до вас, Парфеноно Микитівно. Нам би хотілося показати вам одну річ, але не тут, у коридорі...
– О, будь ласка, – знову посміхнулась вона. Квочка вдруге подумав про неї те саме, що й першого разу.
– Ви повинні взяти себе в руки і, дуже прошу вас, не втрачайте свідомості, – продовжував Ситорчук. – У нас багато справ. Нам ніколи.
– Я спробую, – мовила вона. Сержант розв'язав мішок і увімкнув у коридорі світло. На колишній голові доберман-пінчера, у його скляних очах, спалахнули два злих вогники.
– Проня, – сплеснула руками Парфенона Микитівна і закотила очі. Сержант підніс їй до носа ватку з нашатирним спиртом.
– Я більше не буду, – заспокоїла їх Парфенона Микитівна.
– Хто така Проня? – перепитав майор.
– Рідна сестра Цуцика. Вони були з Цуциком близнюки. Проня трохи старша. На декілька хвилин буквально...
– А мішок? Мішок не Арнольда Івановича?
– Ні, Арнольд Іванович тоді пішов з портфелем. Я саме мішок випрала...
Ситорчук робив вигляд, що він уважно слухає Парфенону Микитівну, а сам тим часом розглядав кімнату. Раптом його ніби паралізувало. Майор відчув, як у нього всередині щось охололо. Крізь мундир він відчув на собі чийсь гострий погляд. Він рвучко обернувся, але за спиною нікого не було. Та він не міг побороти свого збентеження. І тут його погляд упав на поліровану стінку серванта, що стояв у вітальні. Наче у тьмяному відображенні дзеркала, на стінці серванта чітко відбивалася тінь людини, яка сиділа у кріслі і не спускала з майора очей. Погляди їхні схрестилися. Майор відчув, що в нього, як і в Квочки, по спині пробігли мурашки.
– Вибачте, – звертаючись до Парфенони Микитівни, сказав майор Ситорчук. – Якщо повернеться Арнольд Іванович і матиме час, хай навідається до мене. Я для нього приберіг досить рідкісну книгу. На все добре!
Вони швидко вийшли. Повз них угору повільно поповз ліфт. У ньому їхав у спецівці і з перекинутими через плече мотками дроту електрик.
– Ви його бачили? – звернувся майор до сержанта Квочки аж на вулиці.
– Достеменно так! – відчеканив сержант. – Я зустрів його на серванті.
– Ви знову неточно висловлюєтесь, Квочко. З завтрашнього дня раджу вам взятись за український правопис. Загляньте і в словник наголосів. У вас, до речі, з цим теж негаразд. Ви кажете: сЕрвант, а треба – сервАнт.
Несподіваний запис
До директора онкологічного науково-дослідного інституту заслуженого хірурга республіки Григорія Петровича Полосуна майор Ситорчук вирішив навідатися сам. Думка ця спала йому в останню хвилину. Григорія Петровича, на превеликий жаль і здивування Ситорчука, вдома не було.
– Він на дачі, – відповіла дружина, яку спочатку майор Ситорчук прийняв за доньку. «Багато сучасних шлюбів і мене збивають з пантелику», – подумав майор і вирушив на дачу.
Професора Полосуна він застав з цеглиною і якимось незрозумілим предметом в руках, якого тупим аж ніяк не можна було назвати навіть після заключення медекспертизи.
– Кельма. Звичайна мулярська кельма, – пояснив професор. – Правильно слід називати «кельня». Слово німецького походження. Вперше зустрічається в рукописах на землях Північної Рейн-Вестфалії. Звідси, очевидячки, до нас перейшло.
– Чесно признатися, – посміхнувся майор, – саме цього я й не знав.
– Чого саме? – перепитав професор. – Кельні як предмета і для чого вона застосовується, чи її, так би мовити топонімічного походження?
– І того, й другого, – майор вийняв люльку з рота, щоб ще раз подарувати професорові свою чарівну посмішку.