– Усі поспішають...
– У мене багато роботи, – додав майор тим же тоном, який йому самому не сподобався.
– А в кого її мало? Ти думаєш, у мене мало?
Майор ні про що не думав. У цей час його голова, як і шлунок, відчували деяку порожнечу, а по-іншомовному – вакуум.
– Поки ви говорите, – ледь стримував себе Ситорчук, – уже б можна було не те що каву, борошно змолоти...
– У нас кава розчинна. Одесько-кишинівського розсипу...
Ситорчук повернувся й рушив до виходу. «Зіпсований настрій – зіпсований апетит», – виник у нього в голові ще один афоризм.
– Отак завжди: замовляють, а тоді тікають. Тільки голову морочать. Алкоголіки, – долинули до нього останні слова офіціантки.
При виході з аеропорту Ситорчук зустрів Квочку.
– Ви відвезли собачу голову до ветлікарні? Що показала експертиза? – запитав майор.
– Нічого не показала, товаришу майоре, – відрапортував сержант. – Сказу в собаки не було. Голову відтяли даремно. Так сказав лікар. Знайшовся хазяїн голови...
– Чиєї голови? – механічно перепитав Ситорчук, думаючи про щось інше...
– Собачої, товаришу майоре.
– Квочко, скільки я вас учив: будуйте фрази точно і правильно. Ви хочете сказати, що знайшовся чоловік, у якого викрали торбу з собачою головою?
– Так, – кивнув головою сержант. – Він сьогодні вранці прилетів з району. Ви вгадали...
«Я ніколи не вгадую, а мислю», – хотілося сказати майорові, але він сказав зовсім інше:
– А що ще нового?
– Нічого, – відповів сміливо Квочка.
Оскільки майор Ситорчук був без мундира, сержант собі насмілився задати питання:
– А у вас?
– Погані справи.
– Чому? ГіпотЕза не сходиться?
– По-перше, не гіпотЕза, а гіпОтеза, а по-друге, ваша подруга, офіціантка Маша, зіпсувала мені настрій...
– Це тому, що без форми, товаришу майор. Треба завжди ходити у формі... Тоді повний порядок і повага. Маша поважає мундири.
– М-да! – промовив своє улюблене слово майор і, прямуючи до автомашини, наказав: – Ви от що, сержанте. Негайно встановіть, за яким столиком у ресторані сидів професор Шлапаківський. Накажіть, хай на той стіл поставлять табличку «Замовлено». Стола бажано обгородити з чотирьох боків вірьовкою, щоб ніхто з безграмотних відвідувачів не сів. Поставте до відома директора ресторану. Стіл ретельно обстежте...
– Єсть, товаришу майор!
– Ще не все.. Знайдете найменший предмет, хай на перший погляд навіть нічого не вартий, – замініть його ідентичним...
– Яким-яким, товаришу майор?
– Ідентичним, як сучасні критики пишуть, тобто подібним. Тепер ви мене зрозуміли?
– Достем...
– Тоді... – Майор задумався. – У вас своя людина у ресторані є?
Квочка ствердно кивнув головою, мовляв, аякже. На кожній зміні...
– Доручіть їй не спускати очей з відвідувача, який за будь-яку ціну захоче сісти тільки за цей столик.
– А якщо той запропонує червінця?
– Хай дозволить і особливу увагу зверне на його руки. Коли він шукатиме той предмет, що знайшли уже ви, сержанте...
– Але я...
– Не знайшли, так знайдете... Я гадаю, знайдете, хоч моя додаткова версія може бути й помилковою. Як тільки він витягне підмінений вами предмет, нехай негайно зателефонують мені. Все.. Знайдете предмет і негайно до мене... Це, здається, моє останнє доручення.
Сержант Квочка, повертаючись з аеропорту, сяяв, як начищені ґудзики на мундирі лейтенанта Фостикова... Ще б пак! Адже він повертався не з порожніми руками. У його кулаці лежала міцно затиснута копійчана монета.
– Ось ідентичний предмет, – промовив зі смаком Квочка, який не менше цифр полюбляв малознайомі, іншомовного походження слова, і розтулив трохи спітнілу долоню. – Знайшов.
– Де саме?
– У ресторані, товаришу майор...
Лейтенант іронічно посміхнувся.
– Сміється той, хто сміється останнім. Ці слова, здається, сказали ви, товаришу майор? – звернувся Квочка до шефа.
– Так, – відповів майор. – Я вживаю їх частіше, ніж каву-глясе. – Він зважив монету в руці й упевнено промовив: – Ви її знайшли під тим столиком, що я вам порадив.
– Так.
– Це не та монета, сержанте.
– Не може бути, – настовбурчилися вуса у Квочки.
– Може. Подивіться у своїх кишенях, чи немає такої ж...
Сержант вивернув кишеню. В одній не було нічого. Він поліз до другої і. ледь не остовпів – другу кишеню у нього хтось делікатно вирізав.
– Боже! – тільки й мовив сержант і підняв очі до стелі.