Хто з наших знайомих може лаятися по-французьки?
– Професор Шлапаківський, товаришу майор, – козирнув хвацько сержант.
– Безсумнівно. Саме це… – майор не договорив: на столі задзеленчав телефон. Ситорчук схопив трубку. З мембрани чулося:
– Іноземець сидить за тим же столиком, що й уранці, – повідомив голос, і трубка дзенькнула. Майор Ситорчук зрозумів усе...
Майор Ситорчук знову аналізує
– Вибачте, але цього разу я вирішив зробити вам сюрприз, – промовив лейтенант, щільно зачиняючи двері кабінету.
Фостиков торжествував і в душі вже святкував перемогу. Нічого гріха таїти – лейтенантові дуже хотілося загнати майора на слизьке й побачити, як почуватиметься шеф, коли раптом відчує себе безсилим перед нерозгаданою загадкою.
Незважаючи на свою природжену скромність і сором'язливість, Фостиков у ці хвилини нагадував майорові Наполеона Бонапарта перед початком битви під Ватерлоо, бо вів себе дещо зухвало. Майор поблажливо усміхався і спокійно заряджав люльку тютюном, готуючись до двобою.
– Ви забуваєте, лейтенанте. – Ситорчук удавав із себе зовні байдужого, хоча в душі переживав подвійну радість і від ефекту, яким він зараз несподівано здивує лейтенанта, і від того, яким буде розчарованим обличчя його підлеглого, коли той переконається, що «чайнворд Фостикова» розв'язується легко й просто. – Ви забули, лейтенанте, що півгодини тому, познайомивши вас із формулою, я сказав вам: «У цьому рівнянні бракує тільки одного – ікса». Цього ікса я тепер уже знаю – його звати містер Аллан Калл...
Фостиков покрився червоними плямами і двічі для чогось колупнув паркет.
– Не робіть цього. Паркет і так ледве тримається. – Майор підвівся. – Вам, любий мій, треба бути не лише спостережливішим, а й уважнішим. Ось ви зараз дивитеся на мене, як би це вам делікатніше сказати, безтямно, й думаєте: «Звідки майор знає, як звати іноземця, якого я щойно затримав в аеропортівському ресторані «На висоті»? З магнітофонного запису, мій любий.. Ви пригадуєте ледь вловимий голос диктора аеропорту крізь лайку і афоризми професора Шлапаківського? – «Містер Аллан Калл!.. Повторюємо, містер Аллан Калл, на вас чекає літак. Рейс 2244... 17 сектор».
– Але ви не вгадаєте головного! – не здавався лейтенант, якому не хотілося визнати своєї поразки.
– Що ви по дорозі в аеропорт зустрілися з професором Шлапаківським?.. І що версія про втечу Арнольда Івановича за кордон не підтвердилася?
Лейтенант несподівано, без дозволу майора, сів і розкрив рота. Його губи, набравши форми літери «о», так і застигли. Майор на це не зважив. Йому було не до цього. Груди розпирало подвійне почуття радості й щастя, якими вони завжди наповнювалися, як ковальські міхи, коли майор щось безпомилково вгадував. Ця ризикована, але така приємна для його честолюбства гра приносила йому, як сказав хтось із великих, море задоволення.
– Ну, це ви вже мене берете на... – нарешті спромігся лейтенант на першу фразу.
– Ні на що я вас не беру. Он у тій збірочці, з якою ви не можете розлучитися, як і з Галею, я бачу візитку, покриту сусальним золотом. Точнісінько така візитка є і в мене. Її під час нашої першої зустрічі дав мені професор Шлапаківський. – Майор зробив друге коло навколо столу. Усі його рухи й вигляд не говорили лейтенантові ні про що, хоч Фостиков здогадувався: майор задоволений собою.
– Більше того, – продовжував Ситорчук. – Я навіть скажу вам те, чого ви ще не знаєте. – Щоб справити на лейтенанта ще більше враження, Ситорчук навмисне зробив паузу. – Шлапаківський півгодини тому прибув з Будапешта. Що ви на це?
– Я цього справді не знав, – відповів лейтенант.
– А коли ви поцікавилися, де був ці два дні професор, він відповів вам, що вдома. Чи не так?
– Так точно, товаришу майор, і це мені здалося...
– Нічого дивного. Не міг же він признатися вам, як ледве не опинився на березі Темзи.. Дайте-но мені на хвильку візитку. – Майор глянув на неї і сказав: – Я так і знав. Коли ви запитали його, де він живе, професор відповів, що не знає, а тоді додав: «Між небом і землею...»