На Ситорчукове щастя касирка, в якої викрали гроші під час Квоччиного чергування, була на місці й більше не посміхалася. «Зараз їй не до сміху. Ну, нічого – хай трохи поплаче. Це їй на користь. Іншим разом не буде така легковажна. Хоч Турньє й казав, що, коли прекрасні жіночі очі затуманені слізьми, чоловіки перестають ясно бачити, але я спробую не втратити цієї тверезості», – подумав про себе майор і, привітавшись, дістав з професорового портфеля фотокартку розміром 13×18 см.
– Вам знайоме це обличчя?
Касирка склала губи бантиком і, запобігливо глянувши на майоровів посріблений їжачок та його спортивного крою фігуру, заперечливо похитала головою.
– А якщо спробувати пригадати? Невже ніколи не зустрічалися з ним?
– Перед моїми очима проходить стільки людей. Я майже ніколи на них не дивлюсь. Я здебільшого бачу їхні руки. Така професійна звичка...
– Цього разу, – майор повернув голову і випустив убік клубок сизуватого диму, – цього разу було навпаки: ви рук його якраз не бачили, а от обличчя...
– Він! – раптом скрикнула касирка голосніше, ніж треба було, і з переляку затулила рота пухкенькими, з ямочками, пальцями та довгими лакованими, як чобітки нігтями, тільки протилежного кольору. – Це він. Я відразу його впізнала...
– Ну, я б не сказав, що так одразу, – усміхнувся Ситорчук. – Але не в цьому суть. Скажіть, коли він забіг до вас у касу, що ви йому сказали?
Касирка підвелася, зачинила віконечко каси й почала, не поспішаючи, свою розповідь. Майор слухав уважно, як учитель ученицю, яка, визубривши урок, поспішала негайно його викласти й боялася, щоб ніхто її не збив.
– Гм, гм, – майор похитував у такт її словам головою, а коли вона закінчила, пройшовся по касі. Потім зупинився біля столу, витяг шухляду і, не дивлячись ні на кого, почав перебирати гроші та авіаквитки.
– Що ви робите? – перелякалась раптом касирка.
– Не здіймайте галасу. Я проводжу так званий слідчий експеримент. Опікшись на молоці, ви тепер дуєте на холодну воду. Це завжди так. – Ситорчук зачинив шухляду і відійшов до сейфа. – Коли він до вас ускочив, то зупинився ось тут?
– Так, – підтвердила касирка.
– Вихід з каси єдиний?
– Єдиний, повз наше вікно.
– Спасибі, дякую. – Майор вийняв з рота люльку і, нахиливши голову, попрощався.
– Скажіть, ви спіймаєте його?
– Обов'язково.
– А коли?
– Покаже час. Гадаю, сьогодні, о двадцять третій годині. Не раніше.
– Ще так багато чекати. А він за цей час не витратить грошей?
– Не думаю. – Майор вийшов і наблизився до Квочки. Соні Білобрисової за столиком кафе не було.
– Її завжди лякає міліцейська форма, товаришу майор, – перехопивши погляд шефа, промовив сержант.
– Чесні люди форми не бояться. Запам'ятайте це, Квочко. На все життя.
– Я спробую, товаришу майор.
– Вона сама пішла чи до неї хтось підходив?
– Сама, товаришу майор.
– Від нас вона далеко не піде, – багатозначно сказав той і подав сержантові клаптик паперу. – А тепер поганяймо ось за цією адресою. Якщо моя версія правильна, то на мене завтра чекає відпочинок, а на вас, сержанте, мотоцикл, що потребує негайного ремонту. Ви мене зрозуміли, Квочко? Бо колись ця безвідповідальність.. – він не договорив. Квоччин мотоцикл кілька разів вистрілив і помчав у заданому напрямку, заглушивши останні майорові слова.
Цегляний будинок з мезоніном, до якого вони під'їхали, потопав у гіацинтах, кленах, бузку, англійському плевелі, в кущах аґрусу і смородини, плющах і трояндах, рододендронах і андромедах, кореопсисах і гейхерах, ворсянці і борщовику, тюльпанах і крокусах, диких виноградниках і фруктових деревах. Біля альтанки з шестигранним дахом кольору неба росли: струнка пірамідальна тополя, гостролистий клен і велетенська сосна звичайна, гарно квітуча деревна ліана, або, як її ще називають, – китайська гліцинія, що тримала в своїх цупких «обіймах» усі три стовбури, утворюючи живий гамак, на якому мирно погойдувався професор Шлапаківський. Він про щось жваво розповідав своєму колезі по шприцу і скальпелю – Івану Махтейовичу Скрупняку.
Майор по-молодечому вискочив з коляски і попрямував до альтанки.
– Але де мій портфель, убийте, не пригадую, – долинули до натренованого вуха майора останні професорові слова.
– У мене, – промовив Ситорчук і почергово, не порушуючи етикету, потиснув обом руки.
– Я захоплений вами, молодий чоловіче. Ви робите успіхи. Вітаю, вітаю!..
– Спасибі, дякую, – скромно і навіть трохи сором'язливо відповів майор, сідаючи в парусиновий шезлонг, що запропонував йому доцент Скрупняк.