Сіроштаном і Білобрисовою я планував зайнятися завтра. Мені потрібно було негайно зустрітися з професором Шлапаківським і вияснити, чому він раптом зрадив свою звичку – перестав збирати для своєї бібліотеки найгірші книжки року і перейшов на класиків. Але професор несподівано для нас, а також, як вияснилося, і для себе щез. Не знайшли ми його ні вдома, ні в бані, куди нас всіх посилала Парфенона Микитівна. Опинився він, як згодом я дізнався, аж у Будапешті.
А тут ще Квочка приносить у рюкзаку собачу голову, яка схожа на професорового Цуцика більше, ніж Цуцик сам на себе. Це нас ледве не збиває на хибний шлях...
– Що це за голова? – перервав його полковник Шикун.
– Голова – річ чисто випадкова, – афористично відповів майор. – До нашої справи вона мала дуже віддалене відношення. Її поцупив Сіроштан у якогось дядька, який віз голову у ветлікарню на аналіз. Сіроштан гадав, що то рюкзак Шлапаківського, і викрав. Це нам дало можливість схопитися за голову й вийти на правильний шлях.
– Що цікавило Сіроштана у професорському рюкзакові?
– Дві речі: власна фотокартка Сіроштана і фейлетон, у якому, звертаючись до письменників, Шлапаківський писав: «Стережіться Сіроштанів!» – Люлька раптом погасла. Полковник заплющив очі. Майор тим часом вів далі: – Ідентичність цієї голови з головою Цуцика привела нас на квартиру професора Шлапаківського. І тут виявилося, що безвідповідальність Квочки несподівано стає тією зв'язуючою ланкою, якої нам так бракувало в ланцюгу: у квартирі Шлапаківського я раптом помічаю канни й виноград. Це мені сказало більше, ніж Голубей сказав Квочці. – Майор зробив паузу, щоб перехопити трохи свіжого повітря. – У кожного є свій стиль, свій почерк і свої звички – сателіти. Такі звички інколи супроводжують людину все життя, як риби-лоцмани акул. Бо життя, як сказав Аміель, є не що інше, як тканина із звичок. Така звичка-сателіт є і в Сіроштана – це канни й виноград. Він не може її позбутися, як злочинець відбитків пальців чи татуювання.
– Коротше, будь ласка, – перебив Ситорчука полковник.
– Коротше, йдучи до своєї чергової жертви, Сіроштан завжди купує канни й виноград. Він у них вірить, як стара діва у гороскоп. Канни й виноград – ключ Сіроштана до жіночих сердець, а для нас, криміналістів, – візитна карточка. Він чудово співає і своїм співом зачаровує коханок, як сирени Одіссея...
– Давайте без порівнянь, – полковник трохи недолюблював майора Ситорчука, як це часто буває, коли підлеглий викладає думки трохи закучерявлено, часто козиряючи набором образів і цитат.
– З собачою головою все зрозуміло: вона відпадає. Квочка йде по сліду дядька і втрачає Сіроштанів слід. Хто грабує касу, та ще в який спосіб? Сіроштан, товаришу полковник.
У кабінеті раптом запала така тиша, якої тут не бувало навіть у відсутність господаря.
– Тут знову свою подвійну роль зіграли канни й виноград, – майор глибоко затягнувся й безпричинно важко зітхнув. – Не маючи виходу з зали для транзиту пасажирів, Сіроштан, червоний, спітнілий, захеканий, з квітами й виноградом у руках заскакує в касу. «Ви до Люди?» – запитала його касирка-роззява. «Так», – не розгубився Сіроштан. «А вона чекає у буфеті. Я зараз її покличу. Вона вже думала, що не діждеться вас». І касирка побігла вниз. Канни й виноград тимчасово рятують Сіроштана. Але вони ж і видають його. Він залишив їх у касі.
– Для кого він їх купував?
– Для Парфенони Микитівни.
– Який зв'язок між Білобрисовою і цією матроною?
– Ніякого. Вони навіть не знайомі. Але Білобрисова інколи виступає на сторінках періодики з дешевенькими статейками. Видає себе то за науковця, то за газетяра, залежно від товариства і вигоди. У п'ятницю, завітавши до редакції «За літературні кадри», вона цілком випадково дізналася, що професорові Шлапаківському замовлено фейлетон на її давнього знайомого – Сіроштана. У суботу поет Артур несподівано прийшов до Білобрисової і опинився в її обіймах. Білобрисова розповіла йому про фейлетон і фотокартку. Сіроштану ще бракувало тільки фотографії на шпальтах такої популярної газети, як «За літературні кадри». У Сіроштана злість подвоюється. Підла дівиця підливає масла у вогонь: запевняє поета Артура, що він і до в'язниці потрапив через професора Шлапаківського, який нібито розкрив його плагіат. Так Білобрисова чужими руками вирішила загребти жар і відплатити професорові Шлапаківському за те, що він свого часу розкритикував її недолугу рецензію. Розлючений Сіроштан купує букет каннів і кілограм болгарського винограду «дамські пальчики» й телефонує на квартиру Шлапаківського. Дізнавшись, що професора немає вдома, він рушає до Парфенони Микитівни з надією знайти фейлетон і свою фотокартку в кабінеті професора й викрасти. Арнольд Іванович – теж раб своїх звичок: щонеділі ходить у парилку, а після лазні полюбляє в аеропорту поласувати таранею і, як він каже, «гальбою бочкового пива». Вручивши розчуленій Парфеноні Микитівні канни й виноград, Сіроштан запевняє її, що він щойно з газети «За літературні кадри», де чекають на черговий фейлетон Арнольда Івановича.