– А якщо Сіроштан все ж вирішить звести з професором рахунок у якийсь інший спосіб? Йому нічого не загрожує?
– Нічогісінько. Позаду професора стоятимемо ми...
– Що робитимете з Білобрисовою?
– Братимем. У нас для цього більше ніж досить прямих і побічних доказів: дві пачки авіаквитків, викрадені з каси аеропорту гроші, фальшивий паспорт і, нарешті, два квитки на Північ. Один з них на ім'я якогось Калюжного.
– Допомога потрібна?
– Впораємося самі, товаришу полковник.
– Бажаю успіху! – полковник вийшов.
Через хвилину й двадцять п'ять секунд слідом за ним вислизнули з кабінету майор Ситорчук та лейтенант Фостиков. Сержанта Квочки так і не дочекались. На серці в майора було неспокійно. Надворі висіла темна й не по-липневому холодна ніч. Місяць чомусь не з'являвся, і від цього ставало ще неспокійніше на душі, а зорі тихо принишкли на небі, наче відчуваючи, що має щось статися надзвичайне і непередбачене. Навіть з майором Ситорчуком.
Останній акорд
Лейтенант Фостиков стояв під гарячим душем, хлюпався, як дитя, і насвистував свою улюблену арію з опери «Любовний напій». Сьогодні, о 22 годині 30 хвилин, його тішило все: дзеркало, блискучі нікельовані крани, що їх поставив жеківський слюсар і взяв лише карбованця, індонезійська голуба мочалка, співаюча блакитна раковина та штучна поличка, зроблена під справжню порцеляну. На ній стояли й лежали: зубна паста «Фармахім», еліксир «Вічна молодість», одеколон «Сльози Отелло» й подарована майором електрощіточка на позолоченому ланцюжку і в такому ж футлярі.
Фостиков був щасливий як ніколи. Майор дозволив приступити до операції, хоч відпустка ще не закінчилася. Це найбільше тішило його молоду душу й таке ж молоде, без всяких ознак аритмії серце. Йдучи вранці до Парфенони Микитівни, лейтенант все ж наважився для сміливості випити перших у своєму житті сто грамів сумської горілки під кодовою назвою «Ще по одній» і завітати в книгарню «Фоліант», щоб призначити побачення Дівчині в голубому.
Побачення, за детально розробленим планом, мало відбутися сьогодні, освідчитися лейтенант збирався завтра, а подати заяву до Палацу шлюбів «Золотий перстень» – післязавтра.
Але життя завжди підсовує нам несподіванки, передбачити які не можуть навіть досвідчені криміналісти, і все летить шкереберть. Так сталося й цього разу: Фостиков призначив побачення на 21 годину, але їх несподівано зібрав полковник Шикун. Що про нього подумає Галя? Якщо любить – зрозуміє.
– Така філософія життя, – промовив сам до себе лейтенант Фостиков, детально вивчаючи своє обличчя, що ледь виднілося в спітнілому дзеркалі. – Галина від мене не втече, як і преміальні, при умові, якщо ми успішно закінчимо й цю чергову операцію.
Раптом у кухні хтось зло й пронизливо засвистів. Лейтенант ледь не підскочив від несподіванки і з такою силою крутонув нікельований кран, що з ріжка полилася не звичайна тецівська 42-градусна вода, а чистісінький 96-градусний окріп.
– Чайник! Ну, звичайно, це свистить мій турецький чайник Васильківського виробництва! – вигукнув щасливий лейтенант Фостиков і, забувши накинути на себе махровий халат кольору колишнього мундштука майора Ситорчука, вискочив на кухню.
… Темна і зловісна ніч котила по небу важкі кудлаті хмари. Було парко. Ні майор Ситорчук, ні лейтенант Фостиков, що зустрілися біля під'їзду будинку, де жили Шлапаківські, не бачили цих хмар, але, завдячуючи добре розвиненому телепатично-інтуїтивному відчуттю, догадувалися: вони там є. Десь далеко, в районі аеропорту, блиснуло. Зло огризнувся грім...
– Спробуємо взяти до початку зливи, – промовив тихо майор. – Щоб вийти під Парфенони Микитівни сухими.
У під'їзд майор увійшов першим, глянув якось сердито й упереджено на ліфт і не повірив очам своїм. До нього лагідно посміхалася табличка «Ліфт працює». Це насторожило Ситорчука. «Невже невдача?» – подумав він. Вони зайшли в кабіну ліфта й піднялися нагору.
Професор Шлапаківський сидів на цеметних сходах і плакав.
– Вони там зачинилися й мене не пускають, – поскаржився він майору. – От до чого привела моя сумнівна бібліотека й оригінальність. Скажіть, коли б я збирав тільки класику, як усі люди, хіба б я мав такий клопіт?
– Ніколи, – відповів Ситорчук, смокчучи люльку, наче соску. – Класики – то солідні люди, анонімок не пишуть, по телефону не шантажують і, звичайно, не відбивають у чоловіків гарних жінок.
– От бачите, ви тепер це підтверджуєте, молодий чоловіче. А вдень, якщо мене не зраджує пам'ять, називали це чорною зрадою. Хто ж кого тепер зрадив?