– Негайно затримайте бурштинову, як ви кажете, бабу й розпитайте, звідки в неї професорів мішок.
Лейтенант повісив трубку. Коли він підбіг до того місця, де баба Милещиха торгувала насінням, її і слід пропав.
Зустріч у КВІККові
У більярдній клубу було накурено так, що хоч вішай кия. Але пильне око лейтенанта Фостикова відразу запримітило потрібного індивідуума: баба Милещиха сиділа в кутку за маркерським столиком з олівцем у руках.
На столику перед Милещихою лежав яскравий футбольний календар «Для вас, болільники!». Баба червоним олівцем робила в ньому якісь позначки. «Очевидно, поправляє, коли наступний матч на стадіоні, – констатував Фостиков. – Адже саме в ці дні в неї найбільша виручка».
Уздрівши лейтенанта, баба від несподіванки впустила олівець і схопилася обома руками за голову.
– Вас на хвилинку можна? – чемно попросив лейтенант Фостиков.
Баба зблідла й покірно побрела за ним до гардеробної.
– Мене цікавить лише одне: де...
Баба Милещиха його перебила:
– Де я беру насіння?
– Де ви взяли інкасаторський мішок?
– Отой?..
– Отой, – механічно повторив лейтенант.
– Та він тут, у гардеробній, – полегшено зітхнула баба. – Його хтось у мене залишив. Здається, професор Шлапаківський. Це з ним часто трапляється. Сказано ж – професор!.. А вчора був лазневий день. Так я оце просто з роботи надумала до лазні сходити. Сітку своїй знайомій позичила на кавуни, а білизну ні в чому нести. То я й узяла професорову торбу. Там дві книги якісь були, пляшка шампуню, хай він сказиться, і щось у пакеті… Шампунь я з собою узяла. Думаю, помию голову, а вранці відкуплю. От і помила... Оце бачите, – баба сіпнула себе за бурштиновий кучерик, – чортзна-яка стала. Чим хоч відмивай… А вранці вже з дому взяла мішок, щоб із сумкою не возитися, набрала насіння – і до стадіону. Сьогодні ж якраз наша «Турбіна» грає. Продала трохи, коли це ви нагодились... Зупинилися переді мною. Я й злякалася. Ну, думаю, знов оштрафують. Коли ж ні... А як побачила, що до телефону побігли, догадалась: «З начальником радиться, що з бабою робити». Я й утекла...
– А де ж той мішок? – нетерпляче запитав Фостиков.
– Мішок? А, мішок я на тому ж місці поклала, де й узяла. Там і шампунь, і книги, і отой з чимось пакет. Усе як було...
– Я б хотів на нього подивитися, – витираючи носовичком внутрішній обідок кашкета, сказав Фостиков.
– Та він отутечки під стойкою, у гардеробній. – Баба Милещиха по-молодечому перехилилася через бар'єр. Понишпорила, потім забігла до гардеробної, на мить присіла, тоді підвелася і безпорадно озирнулася на всі боки...
– Ой божечко! – заголосила вона. – А я ж його ось тутечки півгодини тому поклала...
Лейтенант по-спринтерському перемахнув через бар'єр. П'яти секунд вистачило для того, щоб переконатися: мішок № 3645/888 зник...
Ніч перед світанком
– Цього й треба було чекати, – промовив майор Ситорчук, глибоко затягнувшись сигаретою. – Не пізніше ніж завтра злочинці до мене прийдуть самі.
– Як?! – мимоволі вихопилось у лейтенанта Фостикова.
– Дуже просто. Я все уже продумав… А зараз – спати, спати й ще раз спати...
Тільки тепер усі троє збагнули, що ось уже дві ночі підряд ніхто з них не змикав очей і не їв. Цигарковий дим і свіже, настояне на соковитих осінніх яблуках повітря були чи не єдиною їхньою їжею.
Майора Ситорчука і лейтенанта Фостикова сержант Квочка провів до виходу. Попереду в нього була ще одна безсонна ніч: сержантові випадало патрулювати по місту. Майор пропонував йому відпочити, але той навідріз відмовився.
Ніч стояла волога, не по-осінньому тепла. Обриси золотавих бань над древнім Славутичем невиразно вимальовувались на тлі темного неба.
– Невже завтра стане все відомо? – запитав лейтенант Фостиков, дивлячись майорові в ту частину обличчя, звідки вдень випромінювався такий простий і такий інтелектуальний погляд.
– Усе. До найменших деталей, – упевнено промовив майор і так міцно потис лейтенантові руку, що той від несподіванки ледь не підскочив.
Струнка тінь щезла в будиночку, оточеному садом. Лейтенант Фостиков самотньо йшов нічним містом, і його молоду голову обсідали невеселі й по-доброму заздрісні думки.
– Вік живи, вік учись, – сказав він сам собі й незчувся, як опинився на ліжку своєї парубоцької квартири.
Таємниця тютюнового запаху
Але й тієї ночі майор не заснув. Він нервово ходив по своїй затишній кімнаті й думав. Було випалено останню сигарету із подарованого професором блока. Куди поділася та єдина пачка, якої не вистачало в ньому? «Якщо моя версія правильна, то...» Майор глянув на підлогу: між ліжком і вікном на блискучому паркеті було добре видно стежку, яку сам же й протоптав.