Прибігли малята.
— Англійці! — задихаючись від бігу, кричали вони.
Улани, брязкаючи зброєю, вихором увірвалися на просторе подвір'я ферми. На чолі загону галопом скакав майор. Поруч з ним їхав сержант, попереду — два сурмачі.
— Господаря сюди! Де господар? — гукнув сержант.
На порозі показався старий бур. Його вела чудова білява дівчинка років шести.
— Я господар, — з гідністю сказав бур. — Що вам потрібно?
— Прочитайте, сержанте! — наказав своїм різким голосом майор, навіть не удостоївши старого відповіддю.
Унтер-офіцер витяг з-за обшлага мундира папір, розгорнув його і став читати, навмисно карбуючи кожне слово:
— «Ім'ям її величності королеви і за наказом його превосходительства лорда Робертса, усім особам, які перебувають у цій садибі, пропонується негайно покинути її. Найменший опір каратиметься смертю».
І вже від себе сержант додав:
— Даю вам п'ять хвилин строку.
Приголомшений дід втупив свій невидющий погляд у те місце, звідки чувся голос, що оголосив цей варварський вирок. Йому здавалося, що він погано розслухав, не втямив чогось. Він сповненим трагізму рухом простяг кощаві руки, а його старий, беззубий рот ворушився, не вимовляючи ні звуку.
— Діду, — заплакавши, пролепетала дівчинка, — оцей чоловік сказав: треба іти звідси.
— Іти?! — замогильним голосом пробурмотів старий.
— Атож, забиратися геть звідси! — злорадно скрикнув майор. — Ідіть геть, гадюче плем'я, а то живцем засмажимо вас у цій норі!
Жінки зрозуміли. Вони вибігли з їдальні, де ховалися досі, охоплені льодяним страхом перед окупантами. Вони оточили кавалеристів, благаючи їх зглянутися; з відчайдушними зойками вони простягали їм немовлят, яких завойовники хотіли позбавити притулку і останнього куска хліба.
Бандити злорадно зареготали, підняли дибки коней і, поваливши найближчих до них жінок, стали їх топтати.
Почулися зойки жаху і болю, заглушені гиканням уланів. На землі билося в смертельній агонії немовля з розтрощеною голівкою. Мати з помертвілим від горя обличчям упала непритомна біля невинної жертви лютих карателів.
Майор поглянув на годинник і цілком спокійно процідив крізь зуби:
— У вас лишилося чотири хвилини.
Тоді до майора наблизився старий. Догадавшись з владного тону Колвілла, що він і є начальник, високий дід низько схилився перед англійцем.
— Якби це стосувалося мене одного, — пролепетав він тремтячим голосом, — я б не просив вас. Я б сказав вам: візьміть мій старий кістяк і розважайтеся ним, скільки хочете… Але ж ці жінки й діти — вони ж не зробили вам ніякої шкоди. Пощадіть їх заради всього святого, заради вашого бога, якому молимося й ми! Пощадіть, благаю вас!
— Лишилося три хвилини, — перервав його майор. — Ви марнуєте дорогоцінний час, любий: наказ королеви виконується безвідмовно.
— Не може бути, щоб ваша королева наказала винищувати людей! Вона — жінка, вона — мати. Згляньтеся ж над нашими жінками, згляньтесь над дітьми!.. Ніколи ще я не схиляв голови перед людиною, я ставав на коліна тільки перед богом… А вас благаю на колінах! Закликаю вас усім, що у вас є дорогого на світі, вашою честю солдата: згляньтеся, згляньтеся!
І благородний дід, зважившись заради порятунку сім'ї на це величезне приниження, важко впав навколішки, простягаючи до майора тремтячі руки.
З його погаслих очей бризнули сльози і заструменіли по сивій бороді. Кілька солдатів, серця яких ще не зовсім зачерствіли від грабежів і насильства, відвернулися, щоб приховати своє хвилювання. У інших це видовище викликало вибух мерзенного реготу.
Майор мовчав. З невимушеністю улюбленця долі він звільнив ногу з лівого стремена, біля якого стояв на колінах дід, і звалив нещасного страшним ударом чобота по обличчю.
Скалічений старий упав біля трупика немовляти. З його розсічених ударом губів і носа полилася кров.
Подвір'я сповнилося обуреними і скорботними зойками жінок:
— Прокляті!.. Людожери!.. Убивці!..
А Колвілл реготав, вважаючи, мабуть, що втнув чудовий жарт. Потім, знову глянувши на годинника і недбало спускаючи його в кишеню, він сказав:
— Ну, чотири хвилини вже минули.
На хвилину більше чи менше — яке це має значення для знедолених, які знають, що вони приречені.
Жінки знову оточили уланів. Бліді, тремтячи від обурення, вони ганьбили солдатів, погрожували їм своїми немічними кулаками, намагалися навіть їх бити.
Солдафони відповідали гучним реготом, цілою чергою лайки і вульгарних казармених жартів.
— Підняти коней! — гаркнув Колвілл.
— Гіп-гіп… урра! — загорлали улани, пришпорюючи коней.
І добре вимуштруваиі тварини ринули на юрбу пригнічених горем жінок.
Невимовне сум'яття охопило нещасних.
Хто повзав по землі, покалічений залізними підковами розгарячених коней, хто біг по подвір'ю, силкуючись врятувати дітей, що захлиналися від крику.
— Відстебнути піки!.. Колоти!.. — скомандував Колвілл, виймаючи свою шаблю. — Ану-бо, хлопці, підколіть мені усіх цих маток разом з їхніми поросятами… Який чудовий «pigsticking»! Буде про що згадувати!
Підкоряючись огидному наказові, улани взяли піки наперевіс і кинулися на жінок з вигуками:
— Урра!.. Урра!.. Підколімо свиней! Підколімо свиней!..
На цей час до старого повернулась пам'ять. Він насилу підвівся, його ноги тремтіли і підгиналися, обличчя було скривавлене, з рота текла кров. Слабіючим уже голосом він кинув убивцям своє прокляття:
— Мерзотники! Будьте ви прокляті, низькі людці!
Та ось він опинився перед Колвіллом, який дріботів риссю і не поспішаючи підколював намічені жертви. Змахнувши шаблею, майор з усього розмаху вдарив старого по черепу. Важке лезо, послане рукою атлета, із свистом різака впало на голову діда і розкроїло її аж до рота.
— Хай йому чорт! Ну й ручища у вас, майоре! — захоплено вигукнув старший лейтенант, ідучи поряд з Колвіллом.
— Та й лезо не з поганих, любий, — відповів майор, явно задоволений похвалою.
Кавалеристи люто переслідували поколотих піками жінок. Сп'яніння кров'ю, від якого хміліють сильніше, ніж од вина, туманило їм розум і штовхало на обурливі своєю озвірілістю вчинки.
Одною з перших впала прародителька. Її груди розкроїв цілий жмут пік, які влучили одночасно і збили її з ніг. Маленьку біляву дівчинку, що була поводирем у старого, буквально підняв на піку сержант.
Різким ривком піки назад убивця скинув дівчинку на землю, де вона билася в передсмертних муках.
А жінки все падали й падали, знівечені умілими руками досвідчених катів. Вони добре знали, як завдавати ударів, від яких неминуче гинуть, але не одразу, а тільки після страшних мук.
Та ось із жінками покінчено. Хто вже мертвий, хто вмирає. Коні весь час спотикаються об їх тіла, розкидані червоними плямами по всьому подвір'ї.
Лишилося знищити кількох збожеволілих від страху дітей.
— Урра!.. Підколімо свиню!
Новий кидок бандитів. Останній. Дітей убито. Винищення завершено.
Та невже страхітливий злочин так і залишиться без помсти? Невже не з'являться месники?
Вклавши в піхви шаблю, Колвілл наказав сурмити збір.
Улани швидко вишикувалися по взводах і завмерли, чекаючи наказу, зміст якого вони передбачали.
— А тепер, хлопці, — звернувся до них майор, — розважтеся ілюмінацією. Підпаліть-но усі ці халупи. Виконуйте!
Убивства, а потім підпал. В очах збіговиська озвірілих бандитів це цілком природний хід подій. До того ж англійці почували себе в такій безпеці, що не виставили навіть дозорних. Весь ескадрон зібрався на подвір'ї, бажаючи взяти участь у святі.
— Ура! Хай живе майор! — загорлав сержант.
— Дійте, хлопці, дійте!
Дружний залп перервав його мову. Колвілл підстрибнув у сідлі, захитався і важко впав з коня, вдарившись головою об землю.