— Де Чуєв? — пошепки запитав Кедров.
— На плазмольоті-розвіднику виявилися копія бортового журналу капітана корабля Чуєва, записки першого випробувача плазмольотів майора Новикова і магнітофонна плівка зі звуковим листом Чуєва на Землю.
— Включайте запис! — сказав Кедров. І наказ, і благання відчув Олег в його схвильованому голосі.
— Зараз, — відповів Лебедєв. — Товаришу Павлов!
На екрані з-за спини Лебедєва з’явився з портативним магнітофоном в руках радист Павлов, поставив апарат на стіл, натиснув кнопку…
— Дорогі земляни! Товариші! Люди! — долинув до Олега хрипкуватий, але чіткий голос. — Звертається до вас капітан плазмольота «НБК-3» Юрій Чуєв. Десятого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року за земним календарем наш плазмольот у складі дев’яти чоловік команди першим в історії людства вийшов у міжзоряний політ. Як вам відомо, ми першу зупинку зробили на Марсі. Потім наш космічний корабель згідно з планом Академії Наук взяв курс у напрямі зірки Рігель, звідки радянським астрономом Добробасом були прийняті радіосигнали розумних істот.
Кілька місяців плазмольот при потрійному перевантаженні набирав швидкість і нарешті досяг субсвітлової. Ми надовго відірвалися від усіх сигналів з Землі. Пройшло ще півроку польоту. Плазмольот вже пройшов третину курсу, коли на його шляху постала гігантська хмара космічного пилу. Спершу ми вирішили пробитися і за допомогою струменів плазми пройшли хмару. Та виявилося, що це було лише одне, перше кільце гігантської спіралі з космічного пилу. На шляху корабля виникло ще дванадцять таких кілець з погаслими металевими зірками поміж ними. Ми вже минали погаслу систему двох таких зірок, коли несподівано закінчилися запаси дейтерію. Чому так сталося, — читайте в записках майора Германа Новикова. Залишившись майже без енергії, ми споряджаємо наш бортовий автоматичний плазмольот-розвідник, задавши йому програму польоту до Сонячної системи, і сподіваємось, що наші сигнали почують люди.
Дорогі земляни! Товариші! Люди!
Ми зробили все, щоб на останні кілограми дейтерію максимально загальмувати політ корабля. Тепер ми рухаємося по величезній орбіті навколо двох залізних зірок. На наше щастя, шлях вільний від астероїдів і пилу, але цей шлях — мертва орбіта, з якої ми вже самі ніколи не вийдемо…
«Плазмольот вилетів у тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмому році, — підраховував Кедров. — Більше півроку він перебував у польоті на субсвітловій швидкості. За цей час на Землі згідно з теорією відносності минуло близько сорока років. Тепер у нас є ще досконаліші плазмольоти, які досягають субсвітлової швидкості в значно коротші строки, мають більший швидкісний коефіцієнт. Треба негайно діяти».
— …Наш плазмольот-розвідник буде йти першу половину шляху з десятикратним перевантаженням, — вів далі голос з плівки, — на граничних для апаратури прискореннях. Це значить, що він досягне Сонячної системи за два-три місяці. Якщо хоча б ще через півроку ми побачили своїх рятівників — це було б перемогою…
«Зараз Юрію Чуєву, — підраховував Кедров, — двадцять дев’ять років, а його синові Віктору повинно бути на Землі сорок, майорові Герману Новикову — тридцять два, а його синові Іванові вже сорок шостий. Юрій і Герман не знають, як зростали їх діти, які професії вони обрали. А чи не можна включити синів до складу рятівної експедиції? Зустріч з батьками в космосі була б для них великим щастям».
Тим часом капітан Чуєв закінчував своє повідомлення:
— Про всі особливості нашого рейсу в космосі, розрахунки шляху плазмольота від Марса до хмари космічного пилу докладно розповідає наш бортовий журнал. Дуже хотілося б, щоб він потрапив до рук Сергія Петровича Кедрова, творця першої «райдуги».
Я закінчую, дорогі земляни. Передайте наш привіт з глибин космосу всім людям, нашим близьким і рідним.
До побачення, люди. Ми чекаємо зустрічі, дорогі товариші!
…Кілька хвилин у радіозалі панувала напружена тиша. Приголомшений всім почутим, Олег злякано дивився на заціпенілого Кедрова.
— Юрій Степанович… Юрко… — прошепотів Кедров. — Я ж тебе, рідний хлопчику, з дня народження пам’ятаю. — Кедров зробив величезне зусилля, ковтнув повітря і, вже звертаючись до Лебедєва, сказав: — Капітан Юрій Чуєв народився дванадцятого квітня тисяча дев’ятсот шістдесят першого року в свято здійснення першого космічного польоту Юрієм Гагаріним. В той час багато хлопчиків були названі Юріями. А сім’я Чуєвих була мені близькою… Ви чули, які вони молодці, міжзоряні мандрівники? Таке нещастя, а в них і тіні сумнівів про близьку зустріч нема. Ви уявляєте, які там люди, Валентине Михайловичу?
— Так, Сергію Петровичу. Треба негайно лаштувати плазмольот у дорогу. Негайно!
— Вірно, колего, але спершу треба підготувати до цієї звістки всіх рідних і близьких космонавтів…
Олег аж рота розкрив від невимовного бажання сказати, що льотчика-космонавта Віктора Чуєва — сина Юрія Чуєва — вже розшукано і зв’язок можна починати хоч зараз.
— Я просив хлопців розшукати льотчика Чуєва, — сказав Лебедев. — Тільки він щойно з санаторію. Обережно з ним треба.
— Я сина Юрія Чуєва знаю, — відповів Кедров. — Великої мужності і витримки людина. Давайте зв’язок.
Олег подивився на Шао Лі, той повернув важіль, і на третьому екрані з’явилося усміхнене обличчя людини років сорока.
— О! Та тут ціла академія! — гучним басом привітала вона вчених. — Привіт москвичам, покорителям Венери, і вам, хлопці-новоземельці!
— Здрастуйте, Вікторе Юрійовичу, — м’яко, по-батьківському заговорив Кедров. — А ви де зараз?
— В кабіні лайнера на шляху до Харкова. А завтра вже буду на плазмодромі. Ви ж знаєте, як на нас чекають на Меркурії. Треба терміново доставити обладнання для нової фотоелементної станції.
— Так-так, — немов не чуючи, вів далі Кедров. — Ви, Вікторе Юрійовичу, людина мужня…
— Щось сталося вдома? З Олею? — зігнав посмішку Чуєв. — Говоріть, Сергію Петровичу!
— Та скажу відразу. Одержана звістка про вашого батька, Вікторе Юрійовичу…
— Батька? — зблід Чуєв. — Та говоріть же!
Олег пильно вдивлявся в обличчя уславленого льотчика-космонавта, і йому до болю чітко передавалися всі відчуття сина, який все життя чекав на зустріч з батьком. Сам того не помічаючи, Олег і губу прикусив, як Чуєв, доки повторювався звуковий лист Юрія Чуєва з космосу, і полегшено зітхнув, і посміхнувся в кінці, і знову насупився, зажурений.
— Батько… На замкненій мертвій орбіті! Така колосальна відстань… — немов пробуджуючись, сказав Чуєв. — Я знаю, як йому там нелегко…
— Але ж ви забуваєте, — штучно весело почав Лебедев, — що він тепер молодший за вас на цілих одинадцять років. А молоді все здолають, Вікторе Юрійовичу.
— Я не про те, — в задумі сказав Чуєв. — Ви розумієте, як мені важко відмовитись від участі в експедиції? Але ви розумієте і те, як мене чекають на Меркурії. Там теж люди, товариші, а я поки що один маю практику водіння плазмольотів у те вогняне пекло.
— Значить, — просяяв Кедров, — відмовляєтесь?
— Так, — твердо сказав Чуєв. — І батько зрозумів би мене. Він зробив би так само.
— Правильно, Вікторе Юрійовичу! — з повагою дивився на Чуєва Кедров. — Ви достойний син Юрія Чуєва. Вашого батька врятують інші. Підготовку почнемо негайно. Останнє запитання: які ваші пропозиції щодо спорядження експедиції?
— У мене? — перепитав Чуєв у задумі, і раптом очі його дивно блиснули. — У мене прохання до вас, Сергію Петровичу. Лише ви один зможете умовити Наукову Раду Академії виконати його.
— Слухаю, Вікторе Юрійовичу. Постараюся виконати всі ваші прохання.
— Я прошу до складу експедиції ввести мого сина, мого Сергійка. Сергія Чуєва.
— Вашого сина? — підвів волохаті сиві брови Кедров. — Онука Юрія Чуєва? Та він же, мабуть, ще зовсім дитина?!
— Йому сімнадцятий пішов, — швидко заговорив Чуєв. — Закінчив школу першого ступеня і працює лаборантом у астронома Добробаса. Як любитель-радист, одержав першу премію за відеофонний зв’язок з Марсом. Ну, що ще? Спортсмен. Ви, Сергію Петровичу, подивилися б, як ця дитина, ваш малий тезко, гантелями грається, з літака на парашуті стрибає та в центрифузі по два сеанси витримує — не те б сказали!