В космічному ефірі панувала мертва тиша. Сергій сердито подумав про те, що коли б на Землі якась радіостанція раптом почала приймати з космосу уривки власних передач разом з чужими сигналами, то там люди не залишились би байдужими.
Мислячі істоти, які стоять на рівні розвитку космічної радіотехніки, повинні зацікавитись таким дивним явищем. На це й розраховував Сергій: загадкові істоти, прийнявши власні передачі, повинні відразу насторожитися.
— Чому б цього не зрозуміти? — летіли думки. — Як просто було б тоді знайти невідому точку в космосі!
Напружено думаючи, силкуючись уявити невідомого радиста, Сергій невидячими очима дивився на екран.
І раптом здригнувся: на ньому з’явилося чиєсь зображення. За невловимо коротку мить Сергій побачив перед собою на диво об’ємні, майже відчутні риси незнайомого обличчя. Великі довгасті очі під крилами чорно-синіх брів дивилися на юнака уважно і запитливо, а небачено красивого окреслення губи підбадьорююче посміхалися. Крім цих очей і посмішки, від якої радісно стріпонулося серце, Сергій нічого помітити не встиг: зображення зникло, тільки-но він перевів погляд вбік.
Сергій машинально простягнув руку до кнопки посилювача яскравості, але рука його так і застигла в повітрі: відеофон був вимкнутий! Радист приголомшено і зніяковіло протер очі, струсонув головою і встав, щоб іти до Шао Лі, коли несподівано з приймача знову почулася вже знайома мелодія, а вслід за нею пролунав його, Сергія, голос:
— Увага! Плазмольот «НБК-119» закликає тих, хто робить цю передачу, на зв’язок. Я переходжу на прийом. Біля апарата Сергій Чуєв.
…І знову полилася тиха, ніжна мелодія.
— Зрозуміли! Мене зрозуміли! — вигукнув Сергій і, задихаючись від хвилювання, побіг до кабіни радіопеленгатора.
Астронавти, які скупчилися біля кабіни, з подивом зустріли незвичайно збудженого радиста. А Сергій, забувши про всі сигнальні кнопки, вже гатив кулаком у двері кабіни.
— Товариші! Відчиніть! Відчиніть!
Двері відчинилися, і на порозі став похмурий і невдоволений Новиков.
— Що трапилось? Навіщо гримаєте? Ви ж знаєте…
— Іване Германовичу, я встановив зв’язок з людьми із космосу! — випалив Сергій одним духом.
Повіки Новикова здригнулись, він зробив крок вперед і поклав важку руку на плече юнака.
— Тільки спокійно, Серьожо. Давай все по порядку.
Але як вже не було спокою в погляді Новикова, так не було і послідовності в гарячій розповіді молодого радиста.
Два рази, плутаючись і перебиваючи самого себе, Сергій розповів про свій вдалий експеримент. Нарешті Сергія зрозуміли всі, і дружне «Ура!» прокотилося коридорами корабля.
На кабіну центрального пеленгатора перемкнули роботу рубки № 27 і за кілька хвилин після повторення експерименту радиста Сергія Чуєва всі астронавти почули луну-відповідь, що прийшла з космосу: хтось ясно і точно повертав назад позивні плазмольота разом з незрозумілою мовою.
— Це не просто догадка або вдача, — сказав Новиков. — Це оперативне розв’язання складної логічної і інженерної задачі, товариші. А тебе, Сергію, поздоровляю. Буду просити Раду плазмольота рахувати твій експеримент відмінною здачею екзамену на звання інженера-радиста космічного корабля.
— Підтримую і вітаю, — доброзичливо поглянув на Сергія академік Добробас. — Тепер справа стала яснішою. Ми прийняли сигнали з району місцевої двозіркової системи, де за всіма розрахунками повинен бути і плазмольот Юрія Чуєва. Дуже дивно, що звідти й досі ми не одержали жодного сигналу для пеленгування. Коли за наступні два дні з плазмольотом Чуєва зв’язатися не вдасться, доведеться трохи змінити курс нашого корабля і йти за пеленгом на ці звуки з космосу. Я певен, що нам відповідає якийсь космічний корабель, бо в районі двох погаслих зірок існування розумних істот навіть уявити неможливо.
— Але які це справді розумні істоти, якщо вони відразу розгадали мету досліду! — загудів бас Курганова. — Не вважайте мене фантазером, але я, як біолог, заявляю, що там — люди.
— Скоро про все дізнаємось, — в задумі відповів Новиков. — Чи продовжуватимемо ми курс, чи доведеться нам його змінювати, а зараз же треба починати гальмування.
Лежачи в камері гідравлічного амортизатора, Сергій в перервах між сном думав і думав про незвичайне видіння в рубці № 27. Тепер він все ясніше, окремими рисочками, згадував обличчя з гіпнотичним поглядом темних очей, чудову посмішку, від якої тоді йому стало так радісно і легко, як це бувало ще в дитинстві, коли від посмішки матері все його єство сповнювалося світлим душевним піднесенням. Риси дивного обличчя згадувалися легко, і з кожною відтвореною в пам’яті лінією серце юнака сповнювалося почуттям захоплення перед вишуканістю і досконалістю образу, що промайнув тоді перед його очима. Думалося про те, що невідомі істоти, які зрозуміли його експеримент, теж працюють тепер над поліпшенням зв’язку. Якщо вони так швидко розгадали задум Сергія, то відеофонний зв’язок для них не повинен бути складним. Але ж Сергій побачив таємниче обличчя на екрані вимкнутого відеофона! Значить, цей варіант відпадає…
З цими думками юнак, заколисаний автоматом імпульсивного амортизатора, знову задрімав. У напівсні побачив перед собою загадкове обличчя. Очі чудесного привиду тепер були ласкавими, губи в дружній посмішці говорили якісь незрозумілі слова. Потім нараз перед очима, мов на екрані, з’явилося зображення якоїсь велетенської споруди в космосі, а поряд з нею — сяючої кульки плазмольота. Мить — і знову полинули незрозумілі слова, знову в очі Сергія гіпнотичним поглядом заглянув чудесний привид. Сергій стрепенувся і опам’ятався: видіння зникло. Не розуміючи, що це було, — сон чи якась галюцинація, солодко розтривожений, хлопець більше не стуляв очей. З кабіни амортизатора він ішов напрочуд бадьорим, навіть не розуміючи, звідки в нього такий піднесений настрій.
Новикова знайшов у лабораторії Добробаса. Капітан корабля і академік-астроном поринули в складні обчислення курсу корабля. Навкруги гуділи і клацали обчислювальні машини і кібернетичні пристрої.
Над великим круглим столом уже висіла розрахункова діюча модель району простору з рухомим макетом плазмольота, двома точками погаслої двозіркової системи і точкою в просторі, звідки була одержана луна-відповідь.
Сергій знав чудесні можливості таких моделей Добробаса… Зв’язані радіотелескопами і локаторами з заданими матеріальними точками в космосі, вони вбирали цілі світи в круг стола і були найціннішими приладами та наочними посібниками при обчисленнях курсу, напрямку, швидкості і відстані польоту. Автоматично зв’язана з пеленгатором, нова модель уже показувала все, чим жив зараз корабель.
— Плазмольот Юрія Чуєва й досі не відповідає на наші сигнали, — говорив Добробас. — Можна допустити, що там всі астронавти просто сплять в камерах електросну. Адже за умов, коли корабель Чуєва став далеким супутником двох погаслих зірок, на ньому з сповільненням руху відновився майже земний плин часу. Поки ми два місяці були в польоті, на Землі минуло близько п’яти років, а на плазмольоті Чуєва минув принаймні рік. Зрозуміло, що при цьому найрозумніше покласти людей в камери електросну. Та незрозуміло, чому мовчать автоматичні станції плазмольота. Невже катастрофа?
Новиков, що схилився над табло обчислювальної машини і майже не дослухався до слів Добробаса, раптом піднявся на ноги, рвучко перемкнув нові дані на діючу модель і прошепотів:
— Дивіться, Миколо Івановичу. Дивіться, як рухається джерело сигналів!
Сергій прикипів поглядом до світлої порошинки над чорним столом — умовним зображенням точки в космосі, звідки прийшов невідомий голос.
Заклацали реле, світла порошинка рушила по колу навколо двох точок — двох погаслих зірок і, пройшовши якісь півсантиметра, знову зупинилася.
— Невже? — здивовано загудів Добробас. — Невже сигнали ми одержали з якогось супутника двозіркової системи? Дивно. Адже планет тут немає. Можливо, і правду сказав Курганов про невідомий космічний корабель? Так чому ж він став на орбіту навколо мертвих зірок?