У тому приміщенні тимчасово перебувають також і ті, кого прихопили вночі, але ще ні комісар поліції, ні суддя не допитували. Потім їх посилали просто у в'язницю або ж і виганяли назад на вулицю. Там в одному кутку були згромаджені у безладді різні предмети, які поліція відбирала під час облави чи обшуку в якому-небудь притоні. Спочатку вкладали їх до скрині. Оскільки скриня швидко наповнилася, клали біля неї чи на неї. Педро Кулі спало на думку провести ніч або ж частину ночі у тому місці, де тримають відібрані речі, і, відходячи звідти, забрати з собою статуетку святого Огуна. У нього була велика перевага: поліція не знала його в обличчя. Лише кілька поліцейських знали його як одного з вуличних хлопчаків. Більше про нього нічого не було відомо, хоч усі поліцейські, а також і декотрі таємні агенти дуже хотіли б схопити ватажка капітанів піску. Вони, правда, знали, що на обличчі в нього шрам — Педро Куля провів рукою по обличчю, але вони гадали, що він мулат, вищий на зріст та й взагалі старший віком. Якщо вони довідаються, що Педро — ватажок капітанів піску, то певно і в колонію його не відправлять. Просто посадять у в'язницю. Бо з колонії втекти ще можна, а ось із в'язниці — важко.
Педро дійшов до Кампо Гранде. Зараз він уже не йшов безтурботною ходою вуличного хлопчака, а похитуючись, ніби син моряка, натягнувши на лоба берет і піднявши комір піджака, який колись належав людині значно старшій.
Поліцейський стояв під деревом, ховаючись від дощу. Педро підійшов до нього ніби з острахом, а коли заговорив, то голос його здавався голосом дитини, яка боїться дощової ночі в місті.
— Сеньйоро поліцейський…
Поліцейський подивився на нього:
— Чого тобі, хлопче?
— Я не місцевий. Я з Мар Гранде, приїхав сьогодні разом з батьком…
Поліцейський перепинив його:
— То й що з того?
— Мені ніде спати. Я хотів би, щоб ви мені дозволили переночувати в поліції…
— Поліція не готель, ти, гультяю! Забирайся звідси! Геть!..
Педро знову почав було проситись, але поліцейський пригрозив йому кастетом:
— Йди ночуй собі в сквері… Геть звідси!..
Педро відійшов, скривившись. Поліцейський спостерігав за ним. Педро став на трамвайній зупинці й чекав. З першого вагона не зійшов ніхто, а з другого — якась пара. Педро підскочив до жінки. Її чоловік побачив, що в дружини хочуть відняти сумочку, й схопив хлопця за руку. Напад було проведено настільки безглуздо, що якби тут був хтось із капітанів піску, то не впізнав би свого ватажка. Поліцейський, який усе бачив, підбіг до них:
— Так ото ти не місцевий? Ти, злодюжко поганий!
Він схопив Педро за руку і повів його. Хлопець ішов слухняно, і його обличчя мало чи то переляканий, чи глумливий вираз.
— Я зробив це для того, щоб ви мене посадили, сеньйоре…
— Що? Що?
— Все, що я вам казав, — правда. Мій батько — моряк, має барку в Мар Гранде. Сьогодні залишив мене тут і не повернувся, бо знялася буря. Не знаю, де б я міг переночувати, тому ж і просив вас, щоб забрали мене ночувати до поліції. А тому, що ви мене не взяли, я вдав, ніби хочу обікрасти ту жінку, щоб ви мене забрали… Зараз уже матиму де спати.
— І надовго! — такою була єдина відповідь поліцейського.
Вони ввійшли в Центральне управління. Поліцейський пройшов коридором і впустив Педро до камери, де лежали й відібрані речі. Там уже було п'ятеро чи шестеро заарештованих.
— Тепер ти маєш де ночувати, сучий сину, — сказав поліцейський, виходячи звідти. — А коли прийде комісар, то побачимо, скільки ти тепер тут ночуватимеш…
Педро мовчав. Інші заарештовані не звертали на нього уваги. В кутку Педро помітив шафу. Статуетка Огуна стояла зовсім поряд, біля кошика на папір. Педро підійшов туди, зняв піджак, поклав його на статуетку, а потім непомітно загорнув Огуна в піджак (це була невеличка статуетка, інші бували багато більші) і ліг поруч на долівку. Поклав голову на згорток і вдав, що спить.
Заарештовані розмовляли й сміялися, крім старого, який дрижав у кутку чи то від холоду, чи від страху — Педро не міг дібрати.
Якраз в цю мить у дверях з'явився поліцейський і звелів: