Тоді ж Гульвіса розповів Педро Кулі, що в одному будинку на вулиці Граса є дивовижні золоті речі. Здається, господар дому колекціонер. Гульвіса чув від одного волоцюги, ніби в будинку є кімната, захаращена срібними й золотими виробами, за які в ломбарді можна одержати справжнє багатство. Надвечір Педро Куля пішов із Гульвісою поглянути на будинок. Це був елегантний сучасний особняк із садом, гаражем у дворі, простора оселя багатіїв. Гульвіса сплюнув крізь зуби і сказав:
— Подумати тільки, що в цьому палаці мешкають лише двоє старих!
— Удають з себе сміливців… — додав Педро Куля. Служниця відчинила парадні двері і вийшла в сад.
В холі, який їм стало видно, вони помітили картину на стіні, статуетки на столах. Педро Куля розреготався:
— Якби все це побачив Професор, він би з глузду з'їхав! Я такого звихнутого на книжках та малюнках ніколи не бачив.
— Він малюватиме з мене портрет, отакий о… — і Гульвіса розкинув руки у різні боки.
Педро Куля поглянув ще раз на будинок, насвистуючи, наблизився до огорожі. Служниця зривала квіти, її білі перса виглядали з декольте. Педро Куля замилувався нею. Гульвіса зітхнув:
— Яка гора, Куля…
— Замовкни.
Але служниця вже побачила їх і дивилася, ніби запитуючи, що їм треба. Педро Куля стяг берета і попросив:
— Чи не могли б ви нам, коли ласка, винести кухоль води? Сонце пече немилосердно… — І він усміхнувся, витираючи беретом лоба. Його давно не стрижене біляве волосся звисало на вуха розтріпаними хвилями, і служниця дивилася на нього з симпатією. Поряд Гульвіса курив недопалок сигари, поставивши ногу на грати саду. Служниця сказала Гульвісі:
— Прибери звідти свою лапу…
Потім усміхнулася Педро Кулі:
— Зараз принесу води…
Вона повернулася з двома склянками, вони були дуже гарні, таких вони зроду-віку ще не бачили. Хлопці випили воду. Педро Куля подякував:
— Велике вам спасибі… — і додав — Красунечко!
Служниця обізвалася теж тихо:
— Нахабний хлопчисько…
— О котрій годині ти звідси йдеш?
— Стережися, в мене є хлопець. Він чекає мене о дев'ятій вечора он там, на розі.
— Сьогодні я буду на другому розі.
Вони вийшли на вулицю. Гульвіса смоктав свій недопалок сигари, обмахуючи обличчя солом'яним капелюхом. Педро Куля кинув:
— Мабуть, я таки справді симпатичний… Ця клюнула…
Гульвіса знову сплюнув:
— Ще б пак, з таким бабським волоссям, як у тебе, весь у кучерях…
Педро Куля зареготав і показав Гульвісі кулак:
— Годі заздрити… Гульвіса змінив тему:
— А як із золотом?
— Це для Безногого. Завтра хай спробує пробратися в дім, щоб прожити там кілька днів. Потім ми наскочимо сюди вп'ятьох чи вшістьох і все заберемо.
— І ти втратиш…
— Служницю? Вона буде моєю ще сьогодні… О дев'ятій я обов'язково буду там… Віп озирнувся й подивився на особняк. Служниця сперлася на огорожу і дивилася їм услід. Педро Куля помахав їй рукою. Вона відповіла. Гульвіса сплюнув.
— Такого бабника я ще не бачив…
Наступного дня близько половини дванадцятої Безногий з'явився біля будинку. Коли він подзвонив, служниця ще згадувала ніч, проведену з Педро Кулею у її кімнатці в Гарсії, і не почула дзвоника. Хлопчина подзвонив удруге. З вікна на другому поверсі визирнула сивоволоса сеньйора.
— Чого тобі треба, синку?
— Дона, я бідний сирота…
Сеньйора подала знак, рукою, щоб він почекав, і за кілька хвилин вийшла на поріг дому.
— Кажи, синку.
Вона дивилася на лахміття Безногого.
— Дона, в мене немає батька, а кілька днів тому мою матір покликав бог. — Він показав чорну стрічку на рукаві, яка була зроблена із стрічки нового капелюха, вкраденого Котом. — У мене нікого не лишилося на світі, я кульгавий, не можу багато працювати. Вже два дні я не їв нічого, і мені нема де спати.
Здавалося, він ось-ось розплачеться. Сеньйора дивилася на нього, дуже схвильована.
— Ти кульгавий, синку?
Безногий показав свою ногу і пройшовся перед сеньйорою, підкреслюючи свій недолік. Вона дивилася на нього із співчуттям:
— Від чого вмерла твоя мати?
— Я навіть не знаю. Щось таке дивне, дурна пропасниця, вона, бідолашна, згоріла за п'ять днів. І залишила мене самого на світі… Якби я ще міг робити важку роботу, то десь шукав би. Але з цією ногою хіба що в сімейному домі… не треба вам, сеньйоро, хлопчика, щоб робити закупки, допомагати в домашній роботі? Якщо треба, доно…
І думаючи, що вона ще вагається, Безногий додав із сльозами в голосі:
— Якби я хотів, я пішов би до тих хлопців, що крадуть. До капітанів піску. Але я не такий, я хочу працювати. Тільки важка робота не по мені. Я бідний сирота, я голодний…