«Що приховує Шіана?»
Молодий чоловік, ледь старший за хлопця, засмагав оголеним на сусідньому даху. Він лежав горілиць на матраці кольору морської води, закривши обличчя золотим рушником. Його шкіра була вигріта сонцем до золотого забарвлення, що пасувало до рушника й волосся на лобку. Порив вітру торкнувся краю рушника, підняв його. Рука сонно здійнялася і повернула рушник на місце.
«Як він може лежати без діла? Нічний працівник? Мабуть».
Бездіяльність не заохочувалася, а це було її афішуванням. Одраде усміхнулася сама собі. Здогад, що це нічний працівник, може стати виправданням для будь-кого. Він міг покладатися на це специфічне припущення. Трюк полягав у тому, щоб зостатися невидимим для тих, хто знав, що це не так.
«Я не питатиму. Розум заслуговує винагороди. І, врешті-решт, він справді може бути нічним працівником».
Вона підійняла погляд. Тут з’явився новий взірець — екзотичні заходи сонця. Уздовж обрію тяглася вузька оранжева смуга, вип’ячена там, де сонце саме опускалося під землю. Срібляста блакить угорі над цим оранжем темніла. Вона часто таке бачила на Дюні. Метеорологічні пояснення — вона не завдала собі клопоту вивчати їх. Хай краще очі поглинають цю скороминущу красу, хай краще вуха та шкіра відчують раптову тишу, що настане в цьому краю, коли зникне оранж і швидко запанує темрява.
Вона невиразно побачила, що молодий чоловік забирає матрац і рушник та зникає за вентиляторами.
Звуки біганини в коридорі позаду. Ввійшла Шіана, ледь переводячи подих.
— Знайшли меланжеву масу за тридцять кілометрів на північний схід від нас! Мала, але компактна!
Одраде не сміла сподіватися.
— Це не могла бути вітрова акумуляція?
— Не схоже. Я розпорядилася про постійне спостереження. — Шіана виглянула у вікно, біля якого стояла Одраде. «Вона бачила Требо. Можливо…»
— Я вже питала тебе, Шіано, чи могла б ти співпрацювати з Белл? Це було важливе питання. Там старіє і невдовзі потребуватиме заміни. Звичайно, після обов’язкового голосування.
— Я? — Це було геть несподівано.
— Мій перший вибір. — «Тепер імператив. Я хочу, щоб ти була поблизу, там, де я зможу за тобою простежити».
— Але ж я думала… тобто плани Міссіонарії…
— Це може почекати. І мусить бути хтось інший, хто зможе випасати червів… якщо ця меланжева маса виявиться тим, на що ми сподіваємося.
— Ох. Так, кілька наших людей, але нікого, хто б… Не хочеш, щоб я перевірила, чи черви досі мені відповідають?
— Робота в Раді не повинна цьому завадити.
— Я… ти бачиш, що для мене це несподіванка.
— Я сказала б, шок. Розкажи мені, Шіано, що насправді тебе цікавить останнім часом?
«Далі випробовує. Требо, послужи мені зараз!»
— Я впевнююся, чи добре зростає пустеля. — «Це правда!» — І, звичайно, моє сексуальне життя. Ти бачила молодого чоловіка на сусідньому даху? Це Требо, новачок, якого Дункан вислав мені для шліфування.
Навіть після відходу Одраде Шіана міркувала, чому ці слова викликали такі веселощі. Але Матір Настоятельку вдалося відволікти.
Навіть не довелося вдаватися до аварійного плану — правдивого: «Ми говорили, чи можу я провести з Теґом імпринтинг і повернути таким чином башарові пам’ять».
Не дійшло до повної сповіді. «Мати Настоятелька не довідалася, що я вигадала спосіб реактивувати наш в’язничний не-корабель і знешкодити міни, закладені там Беллондою».
***
Деяких форм гіркоти не перебити жодними солодощами. Коли щось має гіркий смак, виплюнь його. Так чинили наші найдавніші предки.
Як виявила Мурбелла, вона встала серед ночі, аби й далі бачити сон, хоча повністю прокинулася і розуміла, що її оточує. Поруч спав Дункан, тихенько цокотіли механізми, світився хронопроєктор на стелі. Останнім часом вона вимагала, щоб Дункан був із нею вночі. Боялася самотності. Він винуватив у цьому її четверту вагітність.
Мурбелла сіла на краю ліжка. У тьмяному світлі хронопроєктора кімната здавалася примарною. Образи зі сну зоставалися.
Дункан щось пробурмотів і перекотився до неї. Його відкинута рука лягла їй впоперек ніг.
Вона відчувала, що це ментальне вторгнення не було сонним видінням, хоча й мало деякі його риси. Це зробили науки Бене Ґессерит. Вони і їхні прокляті натяки стосовно Скителі та… та інших. Спричинили рух, якого вона не могла контролювати.
Цієї ночі вона загубилася в божевільному світі снів. Причина ясна. Вранці Беллонда довідалася, що Мурбелла розмовляє дев’ятьма мовами, і скерувала підозрілу аколітку на ментальний шлях, званий «лінгвістична спадковість». Але розуміння впливу Белл на це нічне божевілля не давало порятунку.
Нічна мара. Вона була мікроскопічним створінням, ув’язненим у величезному й лункому місці, а хоч куди б повернулася, бачила гігантські написи «Резервуар даних». Її оточували ожилі слова з викривленими щелепами й жахливими мацаками.
Хижаки, а вона їхня жертва!
Прокинувшись і знаючи, що вона сидить на краю ліжка з рукою Дункана на колінах, Мурбелла й досі бачила цих хижаків. Заганяли її, відтискали назад. Вона знала, що відступає, хоча її тіло не рухалося. Штовхали її у страшну катастрофу, якої вона не могла побачити. Її голова не оберталася! Вона не тільки бачила цих істот (затуляли собою частину її спальні), а й чула їх у какофонії своїх дев’ятьох мов.
«Вони розірвуть мене на шматки!»
Хоч не могла обернутися, відчувала, що було за нею: ще більше зубів і кігтів. Усюди довкола загроза! Якщо заженуть її в кут, то кинуться на неї, і їй кінець.
«Зроблено. Мертва. Жертва. Катована полонянка. Чиста гра».
Її переповнював відчай. Чому Дункан не прокидається і не рятує її? Його рука була свинцевим тягарем, часткою сили, що тримала і дозволяла цим істотам втягти її у свою химерну пастку. Вона затремтіла. Тіло заливав піт. Жахливі слова! Вони об’єднувалися в гігантські комбінації. Створіння з пащею, повною ікол-ножів, підійшло просто до неї, і вона побачила в чорному зіянні між його щелепами нові слова.
«Глянь угору».
Мурбелла засміялася. Не могла стримати сміху. «Глянь угору. Зроблено. Мертва. Жертва…»
Її сміх розбудив Дункана. Він сів, увімкнув низьку світлокулю й глянув на неї. Який у нього розбурханий вигляд після їхньої недавньої сексуальної колізії.
На його обличчі змішалися веселощі та роздратування від того, що його розбудили.
— Чого ти смієшся?
Сміх утамувався, перейшовши в задишку. Їй боліли боки. Боялася, що його невпевнена усмішка викличе новий спазм.
— Ох… ох! Дункане! Сексуальна колізія!
Він знав, що це їхня спільна назва тієї взаємної залежності, яка їх пов’язувала, але чому це її розсмішило?
Його здивована міна здалася їй недоречною.
Хапаючи повітря між нападами задишки, вона сказала:
— Іще два слова. — Мусила затулити вуста долонями, щоб стримати черговий вибух.
— Що?
Його голос був найкумеднішим з усього, що вона досі чула. Простягла до нього руку і труснула головою.
— Ох… ох…
— Мурбелло, що з тобою не так?
Вона могла лише далі трусити головою.
Він спробував усміхнутися. Це її заспокоїло, і вона сперлася об нього.
— Ні! — Коли його права рука помандрувала її тілом. — Я просто хочу, щоб ти був поряд.
— Подивися, котра година. — Він указав підборіддям на проєктор на стелі. — Майже третя.
— Це було так кумедно, Дункане.
— Розкажи, що сталося.
— Як тільки віддихаюся.
Він вклав її на подушку.
— Ми як кляте старе подружжя. Кумедні історії посеред ночі.
— Ні, любий, ми інші.
— Питання міри, не більше.