— Невже ти нічого не зрозуміла про Теґа зі своїх дорогоцінних історій? Це для нього типово — пускати такий поголос. Аби його боялися.
— Пам’ятай, що я була тоді на Гамму. Всечесні Матрони аж зі шкіри лізли. Казилися. Щось пішло не так.
— Це ясно. Теґ зробив дещо несподіване. Застав їх зненацька. Вкрав один із їхніх не-кораблів. — Він ляснув по стіні біля себе. — Оцей.
— Сестринство має заборонену ділянку, Дункане. Постійно кажуть мені чекати Агонії. Тоді все стане ясно! Бодай їх!
— Схоже, вони готують тебе до науки в Міссіонарії. Конструювання релігії для специфічних цілей і вибраних популяцій.
— Ти не вбачаєш у цьому нічого поганого?
— Мораль. Я не сперечаюся про це з Превелебними Матерями.
— Чому ні?
— Релігії, збудовані на цій скелі, розвалюються. БҐ не розвалюється.
«Дункане, якби ти тільки знав їхню мораль!»
— Їх дратує, що ти так багато про них знаєш.
— Белл хотіла вбити мене лише з цієї причини.
— Не думаєш, що Одраде не краща?
— Оце питання! — «Одраде? Коли задумаєшся про здібності цієї жінки, пробирає жах. Атрідка, і це все. Я знав багатьох Атрідів. Вона перша у Бене Ґессерит. Теґ — Атрідівський ідеал».
— Одраде сказала, що не сумнівається у твоїй вірності Атрідам.
— Я вірний Атрідівській честі, Мурбелло. — «І приймаю власні моральні рішення стосовно Сестринства, стосовно цієї дитини, відданої під мою опіку та… та моєї коханої».
Мурбелла присунулася ближче, схилилася над ним, торкнувшись персами його плеча, і прошепотіла йому у вухо:
— Буває, що я ладна вбити кожну з них, кого могла б дістати!
«Невже вона думає, що вони не чують?» Сів рівно, тягнучи її за собою.
— Що тебе дратує?
— Вона хоче, щоб я попрацювала над Скителі.
Попрацювала. Евфемізм Всечесних Матрон. «Чому ні? Вона “працювала” над багатьма чоловіками, перш ніж наткнулася на мене». Та тут спрацював древній рефлекс одруженого чоловіка. Тільки не це… Скителі? Клятий тлейлаксу?
— Мати Настоятелька? — Він мав упевнитися.
— Вона, тільки вона. — Скинувши з себе тягар, говорила майже безтурботно.
— І як ти відреагувала?
— Вона каже, що це твоя ідея.
— Моя… Аж ніяк! Я натякав, що можемо спробувати витягти з нього інформацію, але…
— Вона каже, що це звична річ для Бене Ґессерит, як і для Всечесних Матрон. Іди схрестися з цим, спокуси того. Буденщина, робочі справи.
— Я питав, як ти відреагувала.
— Збунтувалася.
— Чому? — «Знаючи твоє минуле…»
— Це тебе я люблю, Дункане, і… і моє тіло має… давати насолоду тобі… як ти — мені…
— Ми давнє подружжя, а відьми намагаються нас розлучити.
Ці слова оживили в ньому виразне видіння леді Джессіки, коханої його давно покійного Герцога і матері Муад’Діба. «Я любив її. Вона не любила мене, але…» Те, що світилося зараз в очах Мурбелли, він уже бачив раніше, коли Джессіка дивилася на Герцога: сліпе непохитне кохання. Те, чому не довіряли Бене Ґессерит. Джессіка була м’якшою за Мурбеллу. Хоча з твердою серцевиною. А Одраде… вона вся була твердою. Уся з пласталі.
А як же ті моменти, коли він помічав у неї загальнолюдські почуття? Ті її слова про башара, коли вони довідалися, що старий воїн загинув на Дюні.
«Він був моїм батьком, розумієш».
Мурбелла вивела його з задуми.
— Можеш ділити з ними їхню мрію, хай яка вона є, але…
— Люди, дорослішайте!
— Що?
— Це їхня мрія. Почніть поводитися по-дорослому, а не як злі діти на шкільному подвір’ї.
— Мати знає краще?
— Так… думаю, що так.
— Ти справді так це бачиш? Навіть коли називаєш їх відьмами?
— Це добре слово. Відьми відають таємницями.
— Не віриш, що це довге й суворе тренування плюс прянощі й Агонія?
— До чого тут віра? Невідоме творить власну містику.
— А не думаєш, що вони морочать людям голови? Аби ті робили, що вони хочуть?
— Це безсумнівно!
— Слова як зброя. Голос, імпринтерки…
— Немає нікого прекраснішого за тебе.
— Що таке краса, Дункане?
— У красі, я певен, є стиль.
— Точнісінько так само каже й вона. «Стиль має прокреаційні корені, так заглиблені у нашу видову психіку, що ми не сміємо їх усунути». Тож вони міркували про втручання туди, Дункане.
— І можуть зважитися на все?
— Вона каже: «Ми не деформуємо свого потомства, перетворивши його на щось, за нашим судженням, нелюдське». І судять, і засуджують.
Він подумав про чужі постаті зі свого видіння. Лицепляси. І спитав:
— Наскільки аморальні тлейлаксу? Аморальні — нелюдські.
— Я майже чую, як у голові Одраде обертаються зубчасті колеса. Вона та її Сестри дивляться. Слухають, припасовують кожну відповідь, усе в них вирахувано.
«Це те, чого ти хочеш, моя люба?» Він почувався мов у пастці. Вона мала рацію і водночас помилялася. Мета виправдовує засоби? Як він може виправдати втрату Мурбелли?
— Думаєш, вони аморальні? — спитав він.
Вона наче й не чула.
— Завжди міркують, що казати далі, аби здобути бажану відповідь.
— Яку відповідь?
Невже вона не чує його болю?
— Ніколи не здогадаєшся, доки не стає запізно!
Вона обернулася й глянула на нього.
— Точнісінько Всечесні Матрони. Знаєш, як Всечесні Матрони мене захопили?
Він не міг відкинути думку, що сторожові пси ревно вхопляться за наступні слова Мурбелли.
— Мене вхопили на вулиці під час зачистки Всечесних Матрон. Думаю, усю цю зачистку робили заради мене. Моя мати була красунею, але надто старою для них.
— Зачистка? — «Сторожові пси хотіли б, щоб я це спитав».
— Вони проходять крізь місцевість, і люди зникають. Ні тіл, нічого. Зникають цілі сім’ї. Пояснюють, що це кара, що ті люди змовлялися проти них.
— Скільки років тобі було?
— Три… може, чотири. Я гралася з подружками надворі, під деревами. Раптом вибухнув сильний шум і крик. Ми сховалися в дірі за якимись каменями.
Ця драматична картина захопила його.
— Земля задрижала. — Її очі наче заглянули всередину, у спогади. — Вибухи. Коли все затихло, ми виглянули. Весь куток, де був мій дім, перетворився на яму.
— Ти зосталася сиротою?
— Я пам’ятаю своїх батьків. Батько був великим і дужим чоловіком. Мама, здається, була десь служницею. Служниці носили уніформи, а я пам’ятаю її в такій уніформі.
— Як ти можеш бути певна, що твоїх батьків убили?
— То була зачистка — це все, що я знаю. Але зачистки завжди однакові. Крик, люди тікали. Ми перелякалися.
— Чому ти думаєш, що зачистка була заради тебе?
— Вони таке роблять.
«Вони». Яку перемогу розгледять спостерігачі в цьому одному слові.
Мурбелла глибоко поринула в спогади.
— Думаю, мій батько не захотів скоритися Всечесній Матроні. Таке завжди вважалося небезпечним. Великий гарний чоловік… сильний.
— То ти їх ненавидиш?
— Чому? — Його питання її справді здивувало. — Інакше я ніколи не стала б Всечесною Матроною.
Ця черствість його вразила.
— То воно цього всього вартувало!
— Коханий, чому ти обурюєшся тим, що привело мене до тебе?
«Туше!»
— Хіба ти не хотіла б, щоб це сталося інакше?
— Це вже сталося.
Який глибокий фаталізм. Ніколи не підозрював у ній такого. Це наслідок кондиціонування Всечесних Матрон чи якоїсь дії Бене Ґессерит?
— Ти стала цінним доповненням їхніх конюшень.
— Справді. Звабниці — так нас називали. Ми вербували вартісних чоловіків.
— І ти це робила.