Одраде та її Сестри обмінялися поглядами. У всіх на губах застигло те саме питання: «Що ще ми можемо зробити?»
Стоячи так, Одраде подивилася на Айдаго.
— Ось справжня робота для ментата-Правдомовця!
Коли жінки вийшли, Теґ забрався в одне з крісел і глянув у спорожнілу кімнату за оглядовою стіною. Усе відбувалосятак близько, він досі відчував, як калатає його серце від надмірного напруження.
— Показне видовище, — сказав він.
— Я бачив і кращі. — Украй сухо.
— Зараз я хотів би велику склянку марінету, та сумніваюся, чи цьому тілу таке під силу.
— Белл чекатиме Дар, коли та повернеться до Централі, — зауважив Айдаго.
— Хай би ту Белл поглинула пекельна прірва! Мусимо знешкодити Всечесних Матрон, перш ніж вони знайдуть нас.
— А наш башар уже має план.
— К бісу цей титул!
Вражений Айдаго різко вдихнув.
— Скажу тобі дещо, Дункане! — Інтенсивно. — Якось, прибувши на важливу зустріч з потенційними ворогами, я почув, як це оголосив ад’ютант. «Башар тут». Я, будь воно прокляте, ледь не перечепився об цю абстракцію.
— Ментатське розмивання.
— Звичайно, це воно. Та я знав, що титул відділяє мене від чогось такого, що я не смів утратити. Башар? Я був кимось більшим! Був Майлсом Теґом, це ім’я дали мені батьки.
— Ти був ланкою ланцюга імен!
— Напевне, і я усвідомив, що моє ім’я віддаляє мене від чогось первиннішого. Майлс Теґ? Ні, я був чимось глибиннішим. Я чув, як моя мати казала: «Ох, яке прекрасне дитя». Тож я мав інше ім’я: «Прекрасне Дитя».
— І ти пішов глибше? — Айдаго виявив, що його це схвилювало.
— Я потрапив у пастку. Ім’я веде до імені, що веде до імені, що веде до безіменності. Ввійшовши до того важливого приміщення, я був безіменним. Ти колись наражався на таке?
— Один раз. — Неохоче зізнання.
— Ми всі переживаємо таке принаймні раз. Але я там був. Мене поінформували. Я мав відомості про всіх за тим столом — обличчя, ім’я, титул і все минуле.
— А насправді тебе там не було.
— О, я бачив на їхніх обличчях чекання. Бачив, як вони мене оцінюють, міркують, непокояться. Але вони мене не знали!
— Це дало тобі відчуття великої сили?
— Точнісінько так, як нас попереджали в школі ментатів. Я спитав себе: «Це розум на своєму початку?» Не смійся. Це дражливе питання.
— То ти пішов глибше? — Захоплений Теґовими словами, Айдаго проігнорував застережні сіпання на краю своєї свідомості.
— О, так. І опинився в знаменитій Дзеркальній Залі, яку нам описували і радили тікати звідти.
— То ти пам’ятав, як звідти вийти і…
— Пам’ятав? Ти, вочевидь, був там. Невже пам’ять вивела тебе звідти?
— Допомогла вийти.
— Попри застереження, я забарився там, оглядаючи «самість моєї самості» та нескінченні перестановки. Відображення відображень, і так до нескінченності.
— Зачарування «ядром власного его». Бодай його, мало хто вибрався з таких глибин. Тобі пощастило.
— Я не певен, чи можна це назвати щастям. Знав, що мусить бути Перша Свідомість, пробудження…
— Яке відкриває, що воно не перше.
— Та я хотів знайти себе серед своїх коренів!
— А люди на тій зустрічі зауважили в тобі щось дивне?
— Пізніше я виявив, що сиджу з дерев’яним виразом, який приховував усю цю ментальну гімнастику.
— Ти нічого не казав?
— Я сидів дуб дубом. Це було витлумачено як «очікувана стриманість башара». Що значить репутація.
Айдаго почав було усміхатися і тут згадав про комунікатори. Відразу збагнув, як сторожові пси витлумачать такі одкровення. Дикий талант у небезпечного потомка Атрідів! Сестри знали про дзеркала. Кожен, хто втік звідти, неодмінно викликав підозру. Що ті дзеркала йому показали?
Наче почувши небезпечне питання, Теґ сказав:
— Мене піймали, і я знав, що можу побачити себе прикованим до ліжка овочем. Але геть цим не переймався. Дзеркала були всім, аж доки щось не випливло з води, і я побачив свою матір. Виглядала більш-менш так, як перед самою смертю.
Айдаго глибоко, з тремтінням зітхнув. Невже Теґ не розуміє, що комунікатори записують усе сказане?
— Сестри, либонь, уявляють собі, наче я ледь не потенційний Квізац Хадерах, — сказав Теґ. — Черговий Муад’Діб. Биче лайно! Як ти любиш казати, Дункане. Ніхто з нас не пішов би на такий ризик. Знаємо, що він створив, і ми не безумці!
Айдаго пересохло в горлі. Приймуть вони Теґові слова? Він казав правду, але…
— Узяла мене за руку, — промовив Теґ. — Я відчував її дотик! Вона вивела мене з тієї Зали. Я думав, що вона зі мною, аж тут отямився — і я сиджу за тим столом. Рука й досі поколювала від того дотику, але її не було. Я це знав. Просто зосередився і перейняв контроль. Сестринство могло там здобути значну перевагу, і я її здобув.
— Це було щось, прищеплене твоєю матір’ю…
— Ні! Я бачив її так само, як Превелебні Матері бачать Іншу Пам’ять. Це була її манера мовлення. «Чого, до всіх чортів, ти гаєш тут час, якщо є робота?» Вона ніколи не покидала мене, Дункане. Минуле не покидає нікого з нас.
Зненацька Айдаго розгледів мету Теґової декламації. «Чесність і щирість, справді!»
— Ти маєш Іншу Пам’ять!
— Ні! Крім тієї, що у всіх інших у нагальних випадках. Дзеркальна Зала була нагальним випадком, що дав мені змогу побачити й відчути джерело допомоги. Але я туди не повернуся!
Айдаго зрозумів. Більшість ментатів ризикнула один раз зануритися у Нескінченність, збагнувши при цьому минущий характер імен і титулів, але розповідь Теґа була чимось значно більшим за твердження про час як потік і живу картину.
— Я думаю, пора нам цілковито зайнятися справами Бене Ґессерит, — сказав Теґ. — Сестри мусять знати, що можуть цілком довіряти нам. Є робота, яку слід виконати, а ми й так згаяли достатньо часу на всякі дурощі.
***
Витрачайте енергію на тих, хто робить вас сильними. Енергія, витрачена на слабких, призводить до загибелі (Правило ВМ). Коментар Бене Ґессерит: хто судитиме?
День, коли повернулася Дортуйла, видався для Одраде недобрим. Військова нарада з Теґом і Айдаго закінчилася без ухваленого рішення. Упродовж усієї зустрічі вона відчувала занесену над собою мисливську сокиру. Знала, що це забарвило її реакції.
Після того пополуднева сесія з Мурбеллою — слова, слова, слова. Мурбелла заплуталася в питаннях філософії. Якби Одраде теж зайнялася одним із них, це завело б їх у глухий кут.
Тепер, у надвечір’я, вона стояла на західному краю брукованої окружної Централі. Це було одне з улюблених місць Одраде, але Беллонда поруч позбавляла її сподіваної тихої радості.
Шіана знайшла їх там і спитала:
— Правда, що ти дозволила Мурбеллі вільно покидати корабель?
— Що?! — Це був один із найглибших Беллондиних страхів.
— Белл, — перебила її Одраде й показала на кільце садів. — Цей маленький пагорб там, де ми не посадили дерев. Я хотіла б, щоб ти розпорядилася збудувати там альтанку за моїми вимогами. Фантазійну альтанку з ажурною решіткою, щоб можна було милуватися краєвидом.
Тепер Беллонду годі було зупинити. Одраде рідко бачила її такою обуреною. А що більше ремствувала Белл, то непохитнішою ставала Одраде.
— Ти хочеш… альтанку? У цих садах? На що ти ще марнуватимеш наші запаси? Фантазійна! Назва якраз для твого чергового…
Суперечка була дурною. Вони обидві знали це з перших двадцяти слів. Мати Настоятелька не могла поступитися першою, а Беллонда рідко поступалася у будь-чому. Навіть коли Одраде замовкла, Беллонда атакувала спорожнілі мури. Врешті-решт, коли Беллондині сили вичерпалися, Одраде сказала:
— Ти завинила мені розкішний обід, Белл. Простеж, щоб він був якомога кращим.
— Завинила тобі… — забелькотіла Беллонда.
— Пропоную мирову, — уточнила Одраде. — Хочу, щоб його подали в моїй альтанці… моїй фантазійній альтанці.