— Бачиш отруту, — сказав він, відводячи руку.
«Цікаво, як вона це зробила?» Від неї не пахне отрутою. Людська плоть плюс адреналіновий наркотик, що робить очі оранжевими при реакції на гнів… та при інших реакціях, розкритих Мурбеллою. При почутті цілковитої вищості.
Наскільки далеко сягає тямущість Футара?
— Це була гірка отрута?
Футар скривився і сплюнув.
«Дія швидша і могутніша за слова».
— Ти ненавидиш Даму?
Вищирив зуби.
— Ти її боїшся?
Посмішка.
— То чого ж не вб’єш її?
— Ти не Вожатий.
«Отже, для вбивства йому потрібен наказ Вожатого!»
Велика Всечесна Матрона ввійшла і опустилася на крісло.
Люцілла знову завела веселу декламацію:
— Доброго ранку, Дамо.
— Я не давала тобі дозволу так мене називати. — Низький голос, в очах з’являються перші оранжеві цятки.
— Ми тут порозмовляли з Футаром.
— Я знаю. — Більше оранжевої барви в очах. — І якщо ти його мені розбестила…
— Але, Дамо…
— Не називай мене так! — Встала з крісла, очі запалали оранжевим блиском.
— Сядь, — сказала Люцілла. — Так допит не ведуть. — Сарказм, небезпечна зброя. — Вчора ти сказала, що хочеш продовжити нашу дискусію про політику.
— Звідки ти знаєш, котра зараз година? — Знову опустилася в крісло, та очі й далі палали.
— Усі бене-ґессеритки мають цю здібність. Навіть недовго пробувши на якійсь планеті, можемо відчувати її ритм.
— Дивний талант.
— Це кожна людина може. Питання в чутливості.
— А я могла б навчитися? — Оранжева барва зникає.
— Я кажу — кожна. Ти ж досі людина, чи не так? — На це питання ще не було повної відповіді.
— Чому ти кажеш, що відьми не мають уряду?
«Хоче змінити тему. Наші здібності її турбують».
— Я не це сказала. Ми не маємо конвенційного уряду.
— І навіть суспільного кодексу?
— Не існує суспільного кодексу, що відповідав би всім потребам. Те, що в одному суспільстві вважається злочином, в іншому є моральною вимогою.
— Люди завжди мають уряд. — Оранжева барва повністю зникла. «Чого її так це цікавить?»
— Люди мають політику. Я вже казала тобі це вчора. Політика — мистецтво демонструвати щирість і цілковиту відвертість, водночас якомога більше приховуючи.
— Тож ви, відьми, приховуєте.
— Я цього не сказала. Коли ми кажемо «політика», це попередження для наших Сестер.
— Я тобі не вірю. Люди завжди творять якусь форму…
— Угоди?
— Слово, не гірше за будь-яке інше. — «Її це сердить».
Коли Люцілла не відповіла, Велика Всечесна Матрона похилилася вперед.
— Ти щось приховуєш!
— Хіба ж я не маю права приховувати від тебе речі, які можуть допомогти тобі подолати нас? — «Ось тобі соковитий шматочок приманки».
— Я так і думала! — Із задоволеним виразом відкинулася на спинку крісла.
— То чого ж цього не виявити? Думаєш, що у владі завжди є ніші, які можна заповнити, і не знаєш, що про це кажуть у моєму Сестринстві.
— Розкажи мені, прошу. — «Вона невправно володіє сарказмом».
— Ти віриш, що все це узгоджується з інстинктами, що сягають племінних часів і ще далі. Вожді та Старійшини. Таємнича Мати і Рада. А ще раніше Сильний Чоловік (чи Жінка), що стежить, аби всі були нагодовані, аби всіх охороняло вогнище біля виходу з печери.
— Це має сенс.
«Невже?»
— О, я погоджуюсь. Еволюцію форм прокладено доволі ясно.
— Еволюція, відьмо! Одну річ накладено на іншу.
«Еволюція. Бачиш, як вона хапає ключові слова?»
— Це сила, яку можна взяти під контроль, обернувши її проти себе самої.
«Контроль! Глянь, який інтерес ти викликала. Вона любить це слово».
— Тож ви творите закони, як усі інші!
— Можливо, правила регламентації, та хіба ж усе не тимчасове?
Інтенсивний інтерес.
— Звичайно.
— Але вашим суспільством керують бюрократи, які знають: до того, що вони роблять, не можна докласти й тіні фантазії.
— А це важливо? — «Справді здивована. Глянь на її гримасу».
— Лише для тебе, Всечесна Матроно.
— Велика Всечесна Матроно! — «Хіба ж вона не уразлива!»
— Чому не дозволяєш мені називати тебе Дамою?
— Ми не близькі.
— То з Футаром ви близькі?
— Годі змінювати тему!
— Хочу чистити зуби, — озвався Футар.
— Стули пельку! — «Справді от-от вибухне».
Футар опустився навпочіпки, але наляканим не був.
Велика Всечесна Матрона звернула оранжевий погляд на Люціллу.
— То що там бюрократи?
— Вони не мають простору для маневру, бо таким чином їхні зверхники обростають жиром. Якщо не бачиш різниці між правилом і законом, то обидва мають силу закону.
— Не бачу різниці. — «Вона не знає, що виявила».
— Закони виражають міф про вимушену зміну. Завдяки цьому чи іншому закону настане блискуче майбутнє. Закони усталюють майбутнє. Вважається, що правила усталюють минуле.
— Вважається? — «Цього слова вона теж не любить».
— У кожному разі дія є ілюзорною. Як призначення комісії для вивчення проблеми. Що більше людей у комісії, то більше упереджених поглядів на проблему.
«Обережно! Вона справді про це думає, прикладаючи ці слова до себе».
Люцілла надала голосу найрозважливішого тону.
— Живете в перебільшеному минулому і намагаєтесь збагнути якесь нерозпізнане майбутнє.
— Ми не віримо у ясновидіння. — «Вірите, та ще й як! Нарешті. От чого вона залишала нас живими».
— Дамо, прошу. В обмеженні себе тісним колом законів завжди є щось розбалансоване.
«Будь обережною! Вона тебе не стримала, коли ти назвала її Дамою».
Велика Всечесна Матрона засовалася на своєму кріслі, аж воно заскрипіло.
— Але ж закони необхідні!
— Необхідні? Це небезпечно.
— Як це?
«М’якше. Вона відчуває загрозу для себе».
— Необхідні норми та закони унеможливлюють адаптацію. Тож неодмінно наступає повний крах. Це як банкіри, що думають, наче купили майбутнє. «Влада за мого часу! К бісу моїх потомків!»
— А що можуть зробити для мене потомки?
«Не кажи цього! Глянь на неї. Вона реагує, виходячи із загального божевілля. Дай їй ще трохи посмакувати».
— Всечесні Матрони починали як терористи. Спершу бюрократи, а терор як обрана зброя.
— Коли зброя у твоїх руках, використай її. Та ми були бунтівницями. Терористи? Це надто хаотично.
«Вона любить це слово — “хаос”. В її розумінні воно означає все, що поза ними. Навіть не питає, звідки ти знаєш про їхні початки. Погодилася з нашими таємничими здібностями».
— Хіба ж не дивно, Дамо… — «Не реагує, продовжуй…» — Як швидко бунтівники впадають у старі схеми, здобувши перемогу? Це не так пастка на шляху всіх урядів, як ілюзія, що очікує кожного, хто здобуває владу.
— Ха! А я думала, що ти скажеш мені щось нове. Ми це знаємо. «Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно».
— Це помилка, Дамо. Правда тонша, але й більш всепроникна. Влада притягує тих, хто піддатливий на розбещення. Хто вразливий до корупції.
— Ти смієш звинувачувати мене в корупції?
«Стеж за очима!»
— Я? Звинувачувати тебе? Єдина людина, яка може це зробити, — ти сама. Я просто викладаю тобі думку Бене Ґессерит.
— І нічого мені не розповідаєш!
— Проте ми віримо, що понад усякими законами існує мораль, яка мусить вартувати, мов сторожовий пес, і пильно стежити за всіма спробами запровадити незмінні правила.
«Ти використала обидва слова в одному реченні, а вона не помітила цього».
— Влада завжди працює, відьмо. Такий закон.
— А уряди, які усталюють себе на достатньо довгий час, дотримуючись цього переконання, неодмінно просякають корупцією.