— Ми надто довго були в розлуці, Мати Настоятелько.
Перше враження Одраде було дивно змішаним.
Щирість і причаєність?
Шіана стояла, тихо чекаючи.
Ця праправнучка Сіони Атрідки мала цікаве обличчя під бене-ґессеритським нальотом. Дозрівання попрацювало над нею згідно з обома проєктами — і Сестринським, і Атрідівським. Численні рішення залишили помітні сліди. Худорлява темношкіра приблуда з вигорілим на сонці бронзовим волоссям перетворилася на врівноважену Превелебну Матір. Шкіра й досі була темною після багатьох годин, проведених просто неба. У волоссі досі вигорілі на сонці пасма. Та очі — тверді, мов сталь, і цілковито сині — казали: «Я пройшла крізь Агонію».
«Що я відчуваю в ній?»
Шіана побачила вираз обличчя Одраде (бене-ґессеритська наївність!) і збагнула, що це те зіткнення, якого вона давно побоювалася.
«Не маю жодного захисту, крім моєї правди, і сподіваюся, що вона зупиниться за крок до повної сповіді!»
Одраде стежила за колишньою ученицею з незвичайною увагою, відкривши всі чуття.
«Страх! Що я відчуваю? Що це було, коли вона заговорила?»
Впевнений голос Шіани сформувався у потужний інструмент — Одраде передчувала це ще під час їхньої першої зустрічі. Первісну природу Шіани (фрименську природу, якщо така колись існувала) було приборкано і переспрямовано. Колишню глибинну мстивість вигладжено. Її здатність любити і ненавидіти обмежили тісними рамками.
«Чому в мене таке враження, наче вона хоче мене обійняти?»
Зненацька Одраде почулася беззахисною.
«Ця жінка пройшла всередину, за лінії мого захисту. Немає змоги цілковито викинути її назовні».
Крізь думки промайнуло судження Тамелейн: «Вона одна з тих, хто береже себе для себе ж. Пам’ятаєш Сестру Шванг’ю? Щось схоже, тільки вона в цьому краща. Шіана знає, куди вона йде. Маємо пильно за нею стежити. Атрідівська кров, ти знаєш».
«Я теж Атрідка, Там».
«Не думай, що ми колись про це забували! Гадаєш, стояли б склавши руки, якби Мати Настоятелька захотіла розмножуватися на власний розсуд? Наша толерантність має межі, Дар».
— Справді, цей візит із великим запізненням, Шіано.
Тон Одраде стривожив Шіану. Вона зненацька відповіла тим поглядом, який Сестринство називало «спокоєм БҐ», бо, імовірно, не було у Всесвіті нічого спокійнішого і ніщо не маскувало повніше того, що за ним приховувалося. Це був не просто бар’єр, це було ніщо. Усе, що з’явилося б поверх цієї маски, було б відступом. Саме собою було б зрадою. Шіана негайно це усвідомила й засміялася.
— Я знала, що ти прийдеш перевірити! Розмови з Дунканом рухами рук, чи не так? — «Прошу, Мати Настоятелько! Погодься з цим».
— Викладай усе, Шіано.
— Він хоче, щоб хтось їх урятував, якщо нападуть Всечесні Матрони.
— І це все? — «Вона вважає мене геть дурною?»
— Ні. Він хоче інформації про наші наміри… і як ми збираємося протистояти небезпеці з боку Всечесних Матрон.
— Що ти йому розповіла?
— Усе, що могла. — «Правда — моя єдина зброя. Я мушу відвернути її увагу».
— Ти добиваєшся його дружби, Шіано?
— Так!
— І я теж.
— Але не Там і Белл.
— Мої інформатори сповіщають, що тепер Белл ставиться до нього терпимо.
— Белл? Терпимо?
— Ти неправильно її оцінюєш, Шіано. Це твоя помилка. — «Вона щось приховує. Що ти зробила, Шіано?»
— Шіано, як думаєш, ти могла б співпрацювати з Белл?
— Тому що я її дражню? — «Співпрацювати з Белл? Що вона має на увазі? Адже не Белл керуватиме цим клятим проєктом Міссіонарії!»
Куточки вуст Одраде ледь здригнулися. Черговий злий жарт? Невже це можливо?
Шіана була першою темою пліток у їдальнях Централі. Історії про те, як вона дражнила Розпорядниць схрещення (особливо Беллонду), і майстерно деталізовані описи спокушувань, доповнені порівняннями з Всечесними Матронами, здобутими за посередництвом Мурбелли, були приперченими більше, ніж їжа. Уривки найновішої історії Одраде чула не далі, як позавчора. «Вона сказала: “Я використала методику дозволь-йому-похуліганити. Дуже ефективно діє на чоловіка, який думає, наче веде тебе за ручку стежкою в саду”».
— Дражниш? Ти саме це робиш, Шіано?
— Ось належний опис: деформувати, ідучи всупереч природним схильностям. — У мить, коли слова злетіли з її вуст, Шіана збагнула, що припустилася помилки.
Одраде відчула застережний спокій. Деформувати? Її погляд перейшов до тієї дивної копиці в кутку. Так зосереджено вдивлялася у цю річ, що це було несподіваним для неї самої. Поглинала її очима. Вперто намагалася знайти зв’язність, щось таке, що озвалося б до неї. Жодної реакції, навіть коли вона сягнула меж. «Це і є мета?»
— Вона зветься Порожнечею, — сказала Шіана.
— Твоя? — «Прошу, Шіано, скажи, що це зробив хтось інший. Що той, хто це зробив, відійшов туди, де я не можу піти за ним слідом».
— Я зробила її однієї ночі, приблизно тиждень тому.
«Чорний плас — це єдине, що ти деформувала?»
— Захопливий коментар до мистецтва в цілому.
— А не до мистецтва зокрема?
— Маю з тобою проблему, Шіано. Ти турбуєш частину Сестер. — «Мене теж. У тобі є дикий простір, якого ми не знайшли. У твоїх клітинах є генні маркери Атрідів, які казав нам шукати Дункан. Що дали вони тобі?»
— Турбую моїх Сестер?
— Особливо коли вони згадують, що ти наймолодша з тих, хто пережив Агонію.
— Окрім Гиді.
— Це те, чим ти є?
— Мати Настоятелько! — «Вона ніколи навмисно мене не скривдила, хіба що задля уроку».
— Ти пройшла крізь Агонію як крізь акт непослуху.
— Чи не краще б тобі сказати, що я опиралася порадам дорослих? — «Іноді гумор змушує її відволікатися».
Престер, Шіанина аколітка, підійшла до дверей і постукувала по стіні біля себе, доки вони не звернули на неї уваги.
— Ти казала, що я маю негайно сповістити, коли повернуться пошукові команди.
— Про що вони звітують?
«Полегшення в голосі Шіани?»
— Восьма команда хоче, щоб ти оглянула їхні скани.
— Вони завжди цього хочуть!
Шіана говорила з вдаваним роздратуванням.
— Хочеш переглянути ці скани разом зі мною, Мати Настоятелько?
— Я почекаю тут.
— Це не триватиме довго.
Коли вони вийшли, Одраде підступила до західного вікна: понад дахами відкривався чистий вид на нову пустелю. Ось малі дюни. Сонце от-от сяде, а ця суха спека так нагадувала Дюну.
«Що приховує Шіана?»
Молодий чоловік, ледь старший за хлопця, засмагав оголеним на сусідньому даху. Він лежав горілиць на матраці кольору морської води, закривши обличчя золотим рушником. Його шкіра була вигріта сонцем до золотого забарвлення, що пасувало до рушника й волосся на лобку. Порив вітру торкнувся краю рушника, підняв його. Рука сонно здійнялася і повернула рушник на місце.
«Як він може лежати без діла? Нічний працівник? Мабуть».
Бездіяльність не заохочувалася, а це було її афішуванням. Одраде усміхнулася сама собі. Здогад, що це нічний працівник, може стати виправданням для будь-кого. Він міг покладатися на це специфічне припущення. Трюк полягав у тому, щоб зостатися невидимим для тих, хто знав, що це не так.
«Я не питатиму. Розум заслуговує винагороди. І, врешті-решт, він справді може бути нічним працівником».
Вона підійняла погляд. Тут з’явився новий взірець — екзотичні заходи сонця. Уздовж обрію тяглася вузька оранжева смуга, вип’ячена там, де сонце саме опускалося під землю. Срібляста блакить угорі над цим оранжем темніла. Вона часто таке бачила на Дюні. Метеорологічні пояснення — вона не завдала собі клопоту вивчати їх. Хай краще очі поглинають цю скороминущу красу, хай краще вуха та шкіра відчують раптову тишу, що настане в цьому краю, коли зникне оранж і швидко запанує темрява.