Надворі було вже видно, коли четверо друзів умостилися в автомобіль Куницького. Надумали одвезти полковника в Константін. Приїхавши на місце, шофер розбудив своїх пасажирів. Шумський ніжно розпрощався з Дизмою, бо йому не хотілося повертатись до Варшави.
— Пересплю тут у Вацека, Никодимчику, люб…
Потім Дизма одвіз Уляницького, а сам вернувся до готелю.
Укладаючись в ліжко, спробував перебрати в пам’яті події минулої ночі, але шум у голові і докучлива гикавка кінець кінцем так його змучили, що він махнув на все рукою.
Прокинувся вже далеко по полудню; голова тріщала. Тільки тепер помітив, що спав у костюмі, який був наче викручена ганчірка. Никодим сердився сам на себе, хоч і розумів, що вчорашня пиятика з полковником і двома сановниками допоможе йому дістатися до міністра.
Згадав, що має бути на обіді у пані Пшеленської. Треба було випрасувати костюм.
Куницькому надіслав телеграму — повідомив, що від’їзд міністра примушує його затриматись у Варшаві.
До пані Пшеленської він вирушив автомобілем. Вікна її помешкання виходять на вулицю, і, можливо, хтось побачить його машину — це додасть шику.
Власне кажучи, Дизма не знав, про що має говорити з тіткою Понімірського і з якимось там Кшепицьким, а головне — він не бачив мети цієї розмови. І якщо згодився прийти, то тільки з цікавості і почасти через те, що йому кортіло відвідати великопанський дім.
Вже з порога кинувши оком, Никодим зрозумів, що перший раз він бачив помешкання пані Пшеленської за незвичайних умов. Сьогодні ж не був поважний дім, у якому панували велична тиша і порядок. Правда, його не можна було порівняти з коборовським палацом, але було тут щось невловне, що ще більше імпонувало Дизмі.
Лакей відчинив двері до салону; невдовзі туди ввійшла пані Пшеленська — сьогодні це була справжня великосвітська дама, за нею ступав чоловік років тридцяти п’яти.
— Пан Кшепицький — пан Дизма, — познайомила їх пані Пшеленська.
Кшепицький привітався дуже галантно. Його надмірно розмашисті рухи, разюча невимушеність і носова вимова не сподобались Никодимові, хоч у душі він мусив визнати, що Кшепицький — чоловік пристойний і, можливо, навіть красивіший од судового писаря в Лискові, пана Юрчака — знаного в усьому повіті джигуна.
— Безмежно радий, що мені випала честь познайомитися з шановним паном, про якого я мав щастя так багато чути, — мовив Кшепицький, сідаючи і високо підтягуючи холошу.
Ця людина одразу видалася Дизмі хитрою та нещирою, і він постановив собі бути обережним. Отож ухильно відповів:
— Люди як люди, — завжди щось кажуть.
— Вибачте, — озвалася пані Пшеленська, — я оце довідалась од пана Кшепицького, що ви такий видатний політик. Признаюсь: ми, жінки, на превеликий сором, просто невігласи в політичних справах.
— О, не перебільшуймо, — всміхнувся Кшепицький і підтягнув другу холошу.
Дизма не знав, що сказати, і тільки прокашлявся. Виручив його слуга, який увійшов і доповів, що на стіл накрито.
Під час обіду пані Пшеленська і Кшепицький, якого вона називала то на прізвище, а то «паном Зизьом», почали розпитувати Дизму про коборовські справи. Пані Пшеленська найбільше цікавилась, які стосунки у «цієї нещасливої Ніни» з братом і чоловіком, а пан Зизьо засипав Никодима питаннями про зиски Куницького та вартість маєтків. Дизма старався відповідати якнайкоротше, аби якимось необачним словом не показати, що він, власне, дуже мало на тому знається.
— А скажіть, будьте ласкаві, шановний пане, душевна хвороба Жоржа так впадає в очі, що нічого й думати про його правоздатність?
— Хто його знає… Він таки причинний, але, може, й спромігся б опанувати собою.
— Влучне спостереження, — визнала пані Пшеленська. — Власне, його хвороба полягає в атрофії гальмівних центрів, але, гадаю, коли він зрозуміє, що треба держати язика на поводі, то зможе це зробити бодай на короткий час.
— Очевидно, — потвердив Дизма.
— Я тільки одного побоююсь, — вела далі пані Пшеленська, — чи Ніна погодиться на наші плани?
— Пхі, — здвигнув плечима Кшепицький. — А навіщо їй знати їх? Усе буде зроблено тишком-нишком. Найважливіше — знайти руку в міністерстві юстиції, та коли щаслива доля дала нам такого спільника, як вельмишановний пан, то про це ми можемо не журитися, правда ж?..
— Ах, яке це щастя, — гукнула пані Пшеленська, — що ви, саме ви, пане, колега і друг Жоржа, зустрілися з ним тепер!
Пити каву перейшли до маленької вітальні. Тут Кшепицький вийняв записничок та олівець і почав:
— Я підготував щось на зразок невеличкого реферата. Дозвольте?.. Отож у цілому справа має такий вигляд. Ми знаємо, що шахрая на ім’я Леон Куник, п’ятдесяти шести років, сина прачки Геновефи Куник, який народився у Кракові, підозрівали в тому, що він скуповував крадене — це зареєстровано в картотеці львівської поліції; згодом позичав гроші на лихву, як лихвар обплутав родину Понімірських і підступом вижив її з маєтку…
— Пані Куницька, — перебив Дизма, — твердить, що зовсім не підступом.
— Ну, звичайно, але кожне питання можна по-різному тлумачити. Хе-хе-хе… Якщо вже прокурор дістане відповідну інструкцію зверху, то він знатиме, що робити. Нам відомо далі, що дев’ять років тому Куник добув собі документи, в яких його прізвище змінено на «Куницький» і додано ім’я батька. Це вже просто кримінальний злочин. Крім того, всі знають про його позов, зв’язаний з доставкою шпал. Тоді, на жаль, не пощастило довести, що насправді цих шпал взагалі не було. Куницький подав документи, з яких випливало, що він не винуватий, але ці папери, безперечно, дістав нечесно. Адже той залізничний урядовець, який передав їх, утік, і слід його простиг. Усе це можна розкопати і подати на повторний розгляд суду. Як ви гадаєте?
— Ну звичайно! — заволала пані Пшеленська.
— І мені так здається, — промовив Дизма, недовірливо поглядаючи на гостре обличчя Кшепицького. М’язи на цьому обличчі безперервно рухались, а довгасті очі поблискували, і через те видавалося, що Кшепицький завжди обачний, завжди готовий до всього. Ось він кінчиком язика облизав верхню губу і додав:
— Усе-таки найважливіше — одібрати від нього Коборів. І тут починаються труднощі. Адже формально власниця маєтку — пані Ніна, а вона на це не піде.
— Безумовно, не піде, — притакнув Дизма.
— Отож, — вів далі Кшепицький, — нам лишається тоді, власне, єдиний вихід: Жорж повинен подати прокуророві скаргу на Куницького. В тій скарзі серед інших звинувачень має бути сказано, що Куницький примушує сестру позивача давати фальшиві зізнання…
— Гм…
— А подати таку скаргу Жорж зможе тільки тоді, коли його визнають правоздатним. Тому треба, щоб спочатку суд розпорядився ще раз перевірити психічний стан Жоржа. Я радився з адвокатом. Він каже, що в принципі такий повторний огляд може бути. Треба тільки, щоб про це поклопотався хтось із родичів Жоржа.
— Я — ні за які гроші! — запротестувала пані Пшеленська. — Ні за які гроші. Мені вже досить прикростей. Ще не вистачало, щоб моє ім’я плямували газети…
— Ну гаразд, пані Фіно, — обірвав Кшепицький трохи роздратовано, — в такому разі ви вважаєте, що це зробить Ніна?
— Ні, — заперечив Дизма, — пані Ніна і пальцем не поворухне.
— А у Жоржа більш нема родичів, — сказав Кшепицький, виставляючи вказівний палець із дуже довгим блискучим нігтем.
— Все одно я в це не втручатимусь… Усе одно.
Обличчя Кшепицького стало зле.
— Добре, — мовив він зимно, — виходить, нам нема про що балакати. Ви ставите хрест на тих сорока тисячах, які Жорж винен вам і мені, ну, і хрест на одруженні Біби Тульчинської.
Залягла мовчанка.
— Шкода тільки, — докинув Кшепицький, — що ми турбували вельмишановного пана.
— Коли ж я не можу, доправди не межу! — вперто боронилася пані Пшеленська.
— Не горить, — обізвався по хвилі Никодим. — Можна ж відкласти цю справу на пізніше…
— А тим часом знайдемо якусь раду, — з полегкістю додала пані Пшеленська.
Кшепицький зірвався з стільця:
— «Тим часом, тим часом!» А тим часом мені дозарізу потрібні гроші!..