— Я постараюся знайти щось для вас, — нерішуче промимрила пані Пшеленська.
— А-а, — зневажливо махнув рукою Кшепицький, — знову якихось п’ятсот чи тисячу злотих!
Пані Пшеленська почервоніла.
— Може, ви залишили б це питання на інший раз? Не думаю, що воно цікавить пана Дизму.
— Вибачте, — знехотя буркнув Кшепицький.
— Дозвольте ще кави?.. — Господиня наповнила чашки і додала: — А може, все-таки пан Дизма потрапив би вплинути на Ніну? Вона ж однаково не терпить чоловіка… А пан Дизма, здається мені, людина, яка може ламати перепони і згинати характери…
— Так, але що йому з усього цього?!. — цинічно кинув Кшепицький.
— Ну, пане Зизю, — заперечила Пшеленська, — пан Дизма — Жоржів друг, правда ж? А цього, либонь, досить.
Кшепицький скривився і стріпнув пальцями.
— Будьмо щирі… Я не вірю в платонічні комбінації, даруйте мені, вельмишановний пане Никодиме, але не вірю. Отож гадаю, що й ви, як людина… гм… практична… Давайте простіше. Жорж якось зацікавив вас матеріально у всій цій справі?
— Як це? — спитав Дизма.
— Ну, чи він вас зацікавив?
— Себто, чи обіцяв мені заплатити?
Пані Пшеленська, гадаючи, що Дизма образився, кинулася перепрошувати — мовляв, пан Кшепицький зовсім не це мав на думці, і пан Никодим не повинен вбачати в його словах щось зле і т. д. Зрештою, гаданий винуватець теж схаменувся й пояснив, що він тільки боїться за витрати, які могли б виникнути у вельмишановного пана Дизми в зв’язку з тією справою Жоржа.
Пані Пшеленська бачила, що діло якось не клеїться, і запропонувала відкласти остаточну розмову, а коли довідалася, що Дизма пробуде у Варшаві ще, можливо, зо два тижні, запросила його наступного вівторка на бридж. Никодим подякував, сказавши, що не вміє грати в бридж, але його запевнили, що цього ніхто й не вимагатиме, і він пообіцяв прийти.
— Збереться кілька десятків душ, — мовила пані Пшеленська, — і серед них ви зустрінете багатьох знайомих, бо в мене бувають і пан генерал Ружановський, і міністр Яшунський, і голова Гродзіцький, і заступник міністра Уляницький.
— А полковник Вареда? — поцікавився Дизма.
— Колись і він приходив. Ви його знаєте?
— Ще б пак, це мій друг, — відповів недбало.
— Ну, в такому разі я постараюся, щоб він неодмінно був. Це дуже ділова людина. Якщо не помиляюсь, у нього прекрасні стосунки з прокурором Важиком. Либонь, Важик навіть одружений з першою жінкою Вареди…
— Так, так, — ствердив Кшепицький. — 3 тією Гамельбейн… А Важик у нашій справі може… заважити! Хе-хе-хе…
Коли Дизма почав прощатися з пані Пшеленською, підвівся й Кшепицький, сказавши, що й йому вже давно пора, бо ще треба їхати в Мокотів.
— Ну, то я одвезу вас, — запропонував Дизма. — Моє авто чекає перед брамою.
Пані Пшеленська намагалася затримати Кшепицького, але той наодріз відмовився:
— Не можу. Приїду на вечерю. Бувайте!..
— Пані Пшеленська — ваша родичка? — спитав Дизма, коли вони виходили на вулицю.
— Ні. Давня добра знайома. Я дружив з її чоловіком.
— То чоловік пані Пшеленської помер?
— Живе, — одказав Кшепицький, примруживши око. — Живе, тільки не знаю, з ким. Волочиться десь за кордоном. Оце-то возик! Перший клас! Мабуть, і бензину жере немало?
— Тридцять з гаком, — усміхнувся шофер, зачиняючи дверцята.
— Непогано мати такий автомобіль, — сказав Кшепицький.
Дорогою він багато теревенив про те, скільки всякої всячини можна зробити, коли є гроші, але Дизма мовчав, і Кшепицький дійшов висновку, що це людина дуже хитра і обережна.
Коли, нарешті, біля Політехнічного інституту він вийшов, шофер обернувся до Никодима:
— Я цього чоловіка знаю. Це пан Кшепицький. У нього була стайня бігових коней, але йому не щастило.
— Видать, битий жак! — сказав Никодим.
— Ого-го! — покрутив головою шофер.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
То був просторий кабінет у стилі Луї-Філіппа, з темно-зеленими шпалерами і високими вікнами, що починались аж од підлоги.
За широким письмовим столом, підперши голову обома руками, сидів пан міністр Яшунський і мовчки слухав урядовця, що вже з годину тихо й монотонно доповідав начальникові про стан сільського господарства.
Час від часу урядовець відкладав свого записника, виймав з грубої теки газетні вирізки і читав розмаїті уривки, де часто повторювались цифри й такі слова, як експорт, центнер, пшениця, катастрофічне становище тощо.
Напевне, зміст цієї доповіді був не дуже веселий, бо на чолі у міністра лягла глибока зморшка, яка не зникла навіть тоді, коли уста всміхалися, вимовляючи ввічливі слова подяки за таку старанну і чітку доповідь.
Повернувшись із-за кордону, міністр Яшунський застав у своєму відомстві просто загрозливий стан. Занепад сільського господарства і перспектива величезного врожаю викликали запеклі напади опозиційної преси і глухе невдоволення навіть у найближчих до уряду газетах.
З кількох розмов, які міністр Яшунський уже мав після свого приїзду, він зробив висновок, що його становище вельми похитнулось і що для уряду великою полегкістю була б його відставка. Прямо йому цього не сказали, зовсім ні. Але все-таки натякнули, що хтось мусить поплатитися за погану кон’юнктуру і хибну господарську політику уряду. З дуже кислим виразом прем’єр ясно сказав, що при такій ситуації демісія всього кабінету неможлива і порятунку треба шукати в якійсь перебудові.
Яшунський не сумнівався, що створити цей настрій постарався насамперед Терковський — його впливові так легко піддається прем’єр-міністр.
Становище ускладнювалось, і треба було, нарешті, зважитися на рішучий крок. Але міністр Яшунський відкладав його, бажаючи спочатку порадитися з своїм заступником Уляницьким.
З самого ранку ждав його і навіть дзвонив кілька разів телефоном, але з квартири Уляницького відповідали, що пан спить.
Отож коли близько другої години Уляницький став на порозі зеленого кабінету, міністр вибухнув:
— Ти здурів чи що? Заливаєш очі по ночах, а тут земля під ногами горить!
— Може б, ти спершу поздоровкався, — відказав вусач.
— Добридень, — буркнув міністр.
Уляницький зручно сів і запалив цигарку. Яшунський, засунувши руки в кишені штанів, сягнистими кроками міряв кабінет.
— Ти підписав угоду, та ще й на вигідних умовах, — пробасив Уляницький. — Поздоровляю.
— Нема з чим, — відповів міністр. — Це, напевно, передостанній документ, який я підписав.
— Чому передостанній?
— Ну, бо останнім буде заява про відставку.
— Ти знаєш Никодима Дизму? — помовчавши, запитав Уляницький.
— Знаю, це той, що Терковського вилаяв. А причому тут Дизма?
— Пив із ним сьогодні вночі. Власне кажучи, я вже кілька днів з ним п’ю.
Яшунський здвигнув плечима.
— Тим гірше, що п’єш.
— Неправда, тим лучче.
— Ну, то розказуй, якого ж дідька! У мене немає настрою сушити голову над твоїми шарадами.
— Так от, балакали ми з ним про кризу. Я кажу, що справи погані і поліпшення нічого ждати. Нічим, кажу, не можна зарадити, немає жодного рятунку. А Никодим на те: «Є рятунок: запасати хліб».
Він замовк і втупився в міністра. Але той тільки знизав плечима:
— Щоб уряд запасав?
— Уряд.
— Дурниці. Держава не має грошей.
— Стривай, стривай, і я те саме сказав, а він мені: «Гроші? Не треба ніяких грошей».
— Як це? — здивувався Яшунський.
— Слухай! Їй-богу, це щось незвичайне. Я аж рота роззявив. Добре, що всі інші були п’яні як ніч і нічого не чули!
— Ну, ну, розповідай.
— Отож слухай. Не треба грошей, каже він, це не завада. Держава може випустити облігації. На сто, на двісті мільйонів злотих. Платити облігаціями і край. Облігації чотирипроцентні, на шість років. За шість років хоч раз та випаде добра кон’юнктура, отоді хліб продати у себе, в Польщі, або за кордон — це вже величезна вигода.