Никодим відчував, що грунт у нього під ногами стає твердішим, що ці люди з того чужого, здавалося б, недосяжного середовища, які — чорт їх знає чому, — щось у ньому, Дизмі, побачили, надісь, мають трохи рації…
Він був дуже вдоволений з себе.
В готелі Дизму чекала несподіванка: вузький сірий конверт, адресований йому. Никодим розірвав його і відчув пахощі знайомих парфумів. Аркушик паперу був густо списаний красивим округленим почерком; унизу виднів підпис: Ніна Куницька.
Дизма всміхнувся.
«Ти диви! Що ж вона пише?»
Він засвітив лампочку біля ліжка, скинув черевики І, зручно улігшись, почав читати:
«Шановний пане Никодиме!
Вас, певно, здивує мій лист, а ще більше — прохання, з яким я звертаюся. Але якщо я осмілююсь обтяжувати вас цим проханням, то тільки тому, що ваше прихильне ставлення до мене дає мені підстави сподіватися, що ви не розгніваєтесь.
Йдеться про невеличку покупку. А саме: в Гродно ніяк не можна дістати гарних тенісних м’ячів. Я була б вам дуже вдячна, якби ви купили дюжину їх у Варшаві…
Правда, можна було б написати до магазину, але мені хотілося б, щоб ви самі вибрали. Може, це й не гарно, що я відбираю у вас час, такий цінний у Варшаві, де у вас так багато всіляких справ і розваг, — театри, прийоми, ну і… вродливі жінки, які, — сказала мені Кася (вона не вміє берегти таємниць) — дуже люблять посилати чоловікам квіти. В Коборові немає красивих жінок, але квіти тут красивіші, ніж у Варшаві…
Коли ви повертаєтесь?
Власне кажучи, я неправильно висловилась — «повертаєтесь». Адже повертатися можна тільки до чогось чи до когось свого, близького, до того, з чим нас зв’язує життя або з’єднує почуття…
Коборів тепер смутний і сірий. Він уже кілька днів такий. Ах, ви ж знаєте, як я люблю його і як мушу ненавидіти.
Не гнівайтесь на мене за цей мінорний дисонанс, який я вношу в гамірну і веселу (напевне) гармонію вашого настрою. Що ж, признаюсь — мені бракує розмов з вами, і я така самотня.
Коборів чекає вашого повернення, пане Никодиме, — я знову вжила це слово, — чекає вашого приїзду.
Ніна Куницька».
Дизма двічі перечитав листа, понюхав конверт і подумав:
«Я таки впав їй в око… Що ж, молода ще, а чоловік старий. А що як скористатися?»
Знову огорнули сумніви: чи не витурить його Куницький, як тільки щось запідозрить? Але тої ж миті він зміркував, що тепер становище зовсім змінилося.
«Тільки-но спробуй, старий мерзотнику! Тепер ти в мене в руках. Ти що ж собі мислиш, з ким маєш справу? З приятелем державних сановників! Розумієш?!»
Уставши з ліжка, Никодим у шкарпетках підійшов до люстра, запалив усі лампи і взявся в боки, а голову задрав угору. Довго розглядав себе і, нарешті, впевнився, що досі він недооцінював своєї вроди.
«Дивишся з дитинства на себе, то й звик, а як до чогось звикнеш, то й здається, що там нема нічого надзвичайного…»
Вечір Никодим провів чудово. Був у кіно, тоді повечеряв у якомусь барі. Назавтра спав до полудня. Після сніданку ходив по магазинах. Купив і тенісні м’ячі для пані Ніни. Добре пообідавши, знову спав аж до смерку, поки його не розбудив шофер. Треба було переодягтись у фрак. Місто вже сяяло тисяччю електричних ламп і палало пурпуровими зміями неонових реклам, коли автомобіль від’їхав од готелю.
На розі Маршалківської і Хмільної довелося зупинитись. Поліцейський, який регулював рух, саме пропускав довгу валку автомобілів і фіакрів з поперечної вулиці. Никодим безтямно поглядав на юрбу перехожих. Думав, як-то добре сидіти на зручних м’яких подушках розкішного авто, не те що товктися в цій тисняві на пішоході.
Раптом Дизма помітив, що в натовпі хтось пильно дивиться на нього. Вулиця там була освітлена слабо, і він не зразу впізнав ті очі.
Манька.
Дизма скорчився. Плечі підняв так, що комір пальта затулив нижню половину обличчя. Та було вже пізно.
Манька, проштовхуючись ліктями, дісталася до краю пішоходу. Була так близько, що могла схопити його за плече. Однак не наважилась і тільки притишено кинула:
— Никодиме! Не впізнаєш?..
Він не міг більше вдавати, ніби не бачить її. Боявся, що вона гукне голосніше, і тоді шофер зверне увагу на цю дівчину в хустці. Отож Дизма пустився на хитрощі: обернувся до неї і, приклавши палець до губів, зашипів:
— Тс-с-с… Завтра прийду…
Вона кивнула головою і пошепки спитала:
— Коли саме?
Але відповіді вже не дістала. Регулювальник махнув паличкою, і авто рушило на вільний простір вулиці.
Манька нахилилась і довго проводжала його поглядом.
«Чорт! — лаявся думкою Никодим. — Ще осмілюється зачіпати. Дурна мавпа. Надісь, гадає, що я й цей автомобіль украв».
Дизма тихо засміявся, однак постановив вечорами обминати Маршалківську вулицю. Навіщо наражатися на таку зустріч і псувати собі настрій спогадами…
Квартиру пані Пшеленської Дизма бачив утретє, і щоразу вона мала інший вигляд. Тепер у ній повідчинювано всі двері, скрізь повно світла. В кількох покоях стояли ломберні столи, милуючи око свіжістю зеленого сукна, і маленькі столики, накриті білими скатертинами, заставлені тацями з горами тістечок і тартинок.
Нікого ще не було. Дизма пройшов кілька кімнат і повернув назад. Сів на канапі в залі. З другого кінця помешкання долинали відголоси якоїсь суперечки; вона, певно, розгорялася, бо слова чути було дедалі виразніше.
— Не даси? Не даси? — крикнув чоловік.
Тоді забубонів жіночий голос. Із довгої тиради Никодим розібрав тільки епітети, вимовлені чітко, з притиском.
— Нероба… Такого дармоїда… Це шантаж!.. Невдячний!..
— Останнє слово? — пролунав чоловічий голос. — Даси двісті?
— Не дам!
В передпокої задзеленчав дзвоник. Суперечка стихла, і за хвилину до зали ввійшла, усміхаючись, пані Пшеленська. За нею всунувся привітний Кшепицький. Водночас на дверях з передпокою став якийсь дідок з величезною лисиною.
Пані Пшеленська поздоровкалась, познайомила гостей між собою і тут же стала нарікати на непунктуальність «наших» чоловіків. Дідок, якого величали паном професором, був добре-таки глухуватий. Тим-то зауваження щодо непунктуальності чоловіків пані Пшеленська мусила вельми голосно повторити йому разів чотири. За кожним разом професор перепитував:
— Пробачте, що ви кажете?
Господиня була вже в розпачі, коли на допомогу їй підоспів Кшепицький. Він став перед професором і, чемно всміхаючись, мовив;
— Тара-тара-бум-цик-цик, старий тюхтій!
Дідок кивнув головою і впевнено відрік:
— А так, так, вечори вже холодні.
Дизма зайшовся реготом, йому страшенно сподобалась дотепна витівка Кшепицького, і коли пані Пшеленська вийшла зустрічати нових гостей, він і собі вихопився:
— Стривайте, я теж йому що-небудь скажу.
— Тільки не дуже голосно! — застеріг Кшепицький.
Никодим звернувся до професора:
— Пес тобі морду лизав, лисий бовдур!
— Пробачте, що ви кажете?
— Кажу, що лизав!
— Пробачте, я недочув, що?
Дизма так реготався, що в старигана зринула якась підозра. Становище врятував Кшепицький, — він крикнув професорові в самісіньке вухо:
— Пан хотів розповісти вам найновіший анекдот!
— А-а, слухаю, слухаю.
Тим часом до зали ввійшло кілька чоловік; не встигли привітатись, як на порозі став полковник Вареда. Це виручило Дизму.
— Кого я бачу! — гукнув полковник. — Привіт, Нікусь!
— Здрастуй, Вацусь!
— Ну як? Залагодив свої справи з Яшунським?
— Дякую, все гаразд.
Залу і суміжні кімнати заповнювали гості. Тут були тільки чоловіки і п’ять чи шість літніх жінок. За кількома столиками вже почали грати в бридж.
Никодим гомонів із Варедою, аж ось прийшов Уляницький. Хоч міністр і просив зберегти таємницю, але, виявилося, полковник уже знав про хлібний план Дизми, бо Уляницький при ньому відкрито почав розказувати, як іде справа, а вона, вважав заступник міністра, була на певному шляху. Вареда поздоровив Никодима і побажав йому успішно здійснити цей капітальний план.